Біля музею заповідника побачив з десяток чоловіків у камуфляжі та з автоматами – справжніми, бойовими.
Воно й справді, дивно стріти озброєних людей серед груп туристів…
Тож, перше, що на ум прийшло – запитав:
– Хлопці, а кого це ви тут відстрілюєте?
– Можу дати автомат потримати, але тільки на п’ять хвилин, – відказує мені солдат років 19-20, зовсім ще дитина. А ось очі у нього – дорослі, глибокі і сумні…
Дорогою до автостоянки розговорились, з’ясувалося, вони з-під Донецька, із самої-самої, що ні є, передової. Привезли у Мелітополь вбитого побратима, похоронили. А на зворотному шляху заскочили на Хортицю, бо ж воно, як кажуть, гріх бути тут і не побачити. Тим більше, що на Хортиці всі вперше.
– Подивились музей, довкола обійшли і ще ось маємо хвилин п’ять, не більше, мусимо їхати, – пояснив командир.
Солдати поспіхом вмощувалися в кузові вантажівки…
– Ой, затримайтесь хоч ще на півгодини, давайте проїдемо в плавні, я вам справжню Хортицю покажу, Великий Луг…
– Ні, дякуємо. Якось іншим разом – після війни…
Попередні пару років тут, у блозі, писав, що за кожним разом ходжу на Хортицю ніби прощатися… Певно мої передчуття правдиві. Бо того іншого разу може й не бути…
Куріпка…
Взагалі-то, куріпок на Хортиці багато, з ніг збивають. А ось сфотографувати майже не можливо – дуже шустрі, та й мій фотоапарат некуріпковий. А цю ніби встиг сфоткать, з хвоста…
На верхніх світлинах Чорна скеля, Січова Брама, святилище на Брагарні, Макоша і святилище «яйце», спіральне святилище, порубані Перуни і Велеси… Обійшов по колу всіх. А це Дажбог, образ якого створює пан Мирослав…
Нижче – запорозький маяк. Навіть зазирнув у отвір.
Святилище V-IV тисячоліття до нашої ери…
На Хортиці сьогодні був по роботі. Викроїв час і на невеличку прогулянку. Аякже ж, іншого разу може і не бути – у нас війна.
Немає коментарів:
Дописати коментар