Краєзнавці

Краєзнавці – дослідники Хортиці. Всіх назвати не зможу, їх чимало. Хочу коротенько розповісти про тих, з яким мені поталанило спілкуватися, разом працювати, товаришувати чи вони якоюсь мірою пов’язані з моєю родиною.

Перш за все, Юрій Вілінов. Лікар за фахом. Десь років десять працював дільничним у поліклініці, а потім… Потім були археологічні експедиції, туристичні походи, дослідження. Юра побував у багатьох місцях колишнього СРСР. Надрукував дві книги: «Хортиця – острів у філіграні епох і шляхів» і «На шляху від порогів до синіх морів». У мене в файлах зараз десяток його оповідань, романів – поки що не виданих, але, сподіваюся, ще вийдуть друком.
Про Юру можу багато чого розповісти. І не тільки про Сфінкса, що за Дніпровими порогами. Знаю його з незапам’ятних часів, ми познайомилися, я був студентом. Кращих екскурсій по Хортиці не чув. Жоден екскурсовод стільки не розповість, як Юра. Й зараз він іноді водить екскурсії. Так ось, свого часу для екскурсій Юра написав текст, розрахований на школярів – з пригодами і забавками. Фактично – оповідання. Потім доопрацював, назвав «Острів скарбів». Там підлітки випадково знаходять кусочок стародавньої мапи і на Хортиці шукають інші її частини, потрапляють в різні пригоди і дізнаються про таємниці острова. За цим оповіданням, власне, Юра й дотепер проводить екскурсії для дітей та підлітків. Але одна вчителька привела свій клас на екскурсію Вілінова, послухала і… «культурно» поцупила сюжет, і написала «Команду Z». Книжка видана і продається, автор – Єлєна Сумская (Елєна Борисівна Пєчєнь).
На фото – Юра з люлькою. До речі, не палить. Це йому так закортіло сфоткатися біля 1700-літнього дуба, що на Хортиці, вік якого сам й вирахував. Ймовірно, це той самий дуб, про який писав Костянтин VII Багрянородний… Як на мене, Юра знає всі віковічні дуби й дерева нашого краю…

Костянтин Сушко – письменник, журналіст, краєзнавець і дослідник Хортиці. Для мене – Костянтин Іванович. Він – мої «перші університети». Я починав працювати в газеті під його керівництвом. Він моя школа журналістської майстерності. Шість з половиною років в одному кабінеті. Тоді деякі колеги дзенькали, мовляв, Сушко сидить на Хортиці на пеньочку і слухає пташок. Дійсно, Костянтин Іванович день починав з Хортиці – десь біля п’ятої ранку був уже на острові, а в 9.00 – в кабінеті. Не можна було спізнюватися. Причому – в 9.00 я мусив бути на роботі, а в 9.01 – вже де заманеться. Щасливі були часі…
За часів Ющенка Костянтин Іванович очолив Національний заповідник на острові Хортиця. Завдяки йому з’явилися музеї просто неба Протолча в плавнях і Скіфський стан на Зоровій Могилі, Стежка Тараса… З Хортиці прибрали ЦЕМЕЖ, який чимало років розорював острів, проводив «науково-дослідні» сільськогосподарські дослідження. Сушко намагався не допустити будівництво «хатинок» та нових мостів через острів… Що з того вийшло, краще почитати в його «Молитві за Хортицю».

Свого часу, Костянтин Сушко мав можливість спілкуватися з Олександром Бодянським, і писати про це.
Олександр Бодянський – запорозький краєзнавець, дослідник, історик. Досліджував плавневу частину Хортиці, відкрив Протолче.
Зазвичай з весни до осені Бодянський подорожував понад Дніпром. У мандрах під Херсоном, коли його взяли в полон, й дізнався, що розпочалася війна. Згодом полоненого привели до Міллера і погнали разом з кількома іншими військовополоненими копати землю у пошуках «коренів арійської раси»…
Міллер був у дніпробудівській експедиції 30-х років, досліджував разом з Володимиром Грінченком Кічкаську гору. Емігрував. А в 1941 очолив гітлерівську археологічну експедицію. Міллер знав, що Бодянський працював з Дмитром Яворницьким, тож скористався нагодою. Втім, Олександр Бодянський приховував від гітлерівців віднайдену кераміку. Власне, коли совіти визволили з полону і хотіли розстріляти “зрадника Бодянського”, ці мішки з побитими глечиками врятували йому життя. Воював, війну закінчив на Одері. Повернувся додому і продовжив дослідження.
Міллер у 1951 році з Торонто написав у своїй «Могилі князя Святослава», що Грінченко знайшов Кічкаський скарб (або, як його ще називають, Вознесенівський) та “не зрозумів”, що то скарб, “через що, можливо, й не дослідив до кінця”.
Міллер, певно, так до кінця свого життя й не зрозумів, що археологія – не пошуки скарбів.
До речі, був час, коли я не розумів Бориса Мозолевського, поки не почитав його записки, вірші. Це совіти його археологічні відкриття сприймали, як скарби і на місці курганів будували комбінати, розорювали під колгоспи…
Борис Мозолевський перед смертю написав своїм нікопольським товаришам-археологам: «Хлопці, я вас покидаю, ви вже не лайте мене — тільки не плачте, не треба, я ж вам лишаю світи…»
Ось ці Світи й є скарбом.

Володимир Шовкун – відомий запорозький краєзнавець.
Дуже цікавий чоловік.
Зараз його можна стріти на Скіфському стані.
Він історію вивчав лопатою – в археологічних експедиціях, так що може повідати багато чого: і про кам’яних баб з Сашком Гарматним, і про літописи, що їх треба уважно читати, і що Протолче не «Протовче», як деякі нинішні «пісатєлі-мандрівники» стверджують…
– Іван Бічук зібрав унікальний архів. Практично нічого з того не лишилося. Добре, – казав мені Володимир Шовкун, – якщо продали закордон. Не могли ж те все викинути зі сміттям…

Архів Івана Михайловича Бічука унікальний. На жаль, я тоді був зовсім малим, щоб зрозуміти. Тепер в пам’яті намагаюся відтворити те, що чув від Івана Михайловича. Справа в тому, що він працював через кабінет від маминого в 9-й поліклініці – окулістом. А я шмигав з кабінету в кабінет, не оминав і діда Івана…
Іван Бічук на початку 30-х був направлений «на боротьбу з малярією» на Дніпробуд. Тут зустрівся і подружив з Дмитром Яворницьким – обидва полюбляли міцний час та історії стародавніх часів. З того часу Іван Михайлович і почав вивчати-досліджувати запорозький край, збирав свій архів…
Моїй мамі, а отже й мені, поталанило не тільки на Івана Бічука. Керівником наукової роботи у неї був найближчий друг Дмитра Яворницького – вчений-фізеолог Дніпропетровського медінституту Тимофій Максимович Козенко, який, як я тепер розумію, не дуже празнував совітів і своїй підопічній студентці (тобто моїй мамі) розповідав не тільки про медицину…

Яків Новицький…
З нього треба було розпочати розповідь про краєзнавців Хортиці.
На етнографічних та інших матеріалах, зібраних Новицьким, – написана не одна дисертація, і ще буде стільки ж по стільки з нього нахабно передерте. Але у Запоріжжі про Новицького воліють ніде не говорити, ніби його ніколи й не було, і обласний музей нібито не він заснував, а комуністична партія тощо…Знищена могила, дім…
Дивом вцілів з трьох власноруч посаджених Новицьким один дуб…