Хліб наш насущний дай нам сьогодні


«Хліб наш насущний…» – маю на увазі, що «Боже, не позбавляй українців розуму!»

Мені прикро і соромно за земляків-запоріжців. Сьогодні на молебень до пам’ятника Жертвам голодомору 1932-33 років прийшло десь три десятка осіб. До речі, до пам’ятника Сталіну збираються тисячами…
Щоправда, у Запоріжжі є ще один пам’ятник – але не голодомору, а голоду. Відкрили і один, і другий у листопаді 2008 року: спочатку – голоду, а через два дні – голодомору. Тоді мером міста був Карташов, нині вибраний депутатом ВР нового скликання, по мажоритарці від Партії регіонів. Тоді ж, у 2008 році, у Запоріжжі ще й дискусії організовували на тему голоду і голодомору та неврожаю, тож і пам’ятник назвали «жертвам голоду» – ніби ж й вказівку Ющенка виконали, і своє відстояли… Пам’ятник голоду поставили на проспекті Леніна між проспектом Металургів та вулицею 12 квітня.
Трохи клопоту місцевій владі додав Пилип Миколайович Тараненко – літній чоловік, який повернувся на Батьківщину з еміграції, шукав могилу свого батька і знайшов у парку культури і відпочинку, де й запропонував мерії встановити пам’ятник Жертвам голодомору.
Справа в тому, що за особистим розслідуванням Пилипа Миколайовича, останки його батька, як й тисячі інших голодом заморених людей, покояться на території цього міського парку. Один з документів, на який посилається Пилип Миколайович, це розповідь селянина Івана Сухаря з книги М.Вербицького «Найбільший злочин Кремля», виданої в Лондоні 1952 року.
У 1933 році Іван Сухар працював на Запорізькому «Соцбудівництві» грабарем, копав котловани під доменні та мартенівські печі комбінату «Запоріжсталь». Він розповідає про селян, які, рятуючись від голодомору, прагнули до міста, зокрема, на Дніпрельстан. «Вони, – каже Іван Сухар, – не здібні були навіть ходити… Більшість з них була настільки пухла, що ці люди виглядали, як якісь пухирі, наповнені повітрям. Пухле було все тіло, місцями шкіра потріскалася і з цих ран текла не вода, а якась рідина… Я жив у виселку «імені Тельмана». Між цим виселком і Зеленим Яром було одведено площу приблизно 2-3 гектара під кладовище, від якого я мешкав за 120-150 метрів… Протягом 1933 року всю цю площу буквально завалили трупами людей, що вмирали від планового голоду… Скільки поховано на цьому жахливому грибовищі, ніхто сказати не в силі,.. бо день-у-день їздили по всьому місту й околицях підводи і збирали трупи, привозили до ями, скидали, як дрова, і коли яма була повна, пригортали землею… Тут ховали і в’язнів, засуджених «виїзними трійками», судами з «тисячників», – пухлих селян, що їх тримали на 13-й та 14-й виселках і щодня ганяли під конвоєм до роботи поки ще були живі… У 1935 році постановою міської ради це кладовище було закрите… Приблизно через місяць після постанови міської ради вночі загули трактори, а, коли я вийшов уранці, то побачив, що вся площа кладовища зорана і заволочена… Через пару днів на місці кладовища виріс парк культури і відпочинку на трупах замордованих голодом людей. До самої війни 1941 року цей парк тримали у порядку, але він завжди пустував, бо всі люди знали і оминали це місце. Щоб якось привчити людей, тут влаштовували різні летючі концерти, доходило до такого цинізму, що влаштовували спеціальні українські концерти та виступи капели бандуристів, які кожен українець так любить. Але все було даремно, ніхто до цього парку не ходив».

Пилип Миколайович Тараненко був готовий профінансувати всі роботи з проектування та спорудження пам’ятника Жертвам голодомору. Але в мерії йому відмовили…
Як альтернативний варіант, запропонували поставити пам’ятник на території церкви – на околиці міста. В основному на кошти Пилипа Миколайовича та на «копійки», зібрані людьми, біля Св.Троїцького кафедрального собору УПЦ Київського патріархату спорудили пам’ятник Жертвам голодомору. Але відкрили його не відразу – то папірець із санстанції якийсь не такий, то плиточка не так вимощена тощо. Кажуть, «комусь» мулили очі написи на пам’ятнику про кремлівський злочин…


Пам’ятник відкрили 26 листопада 2008 року, через два дні після офіційних державних заходів по голодомору. До речі, в переддень 95-річчя Пилипа Миколайовича. Він народився 27 листопада 1913 року.
Сьогодні він не зміг прийти на молебень. Телефоном просив людей пам’ятати про голодомор – злочин за кремлівським планом, просив про молитву…













Коментарі