Petro: День радіо. "Зайщли далеко, а минуле

Валентина Манжура нашила їх цілу торбу, і всім подарувала по пташці – на щастя.
Щастя вистачило всім. Лише ці три, що на фото, лишилися – мабуть, зайве щастя… Хоча, щастя зайвим не буває.
16 листопада. Привід – день радіо чи працівників зв’язку, не пам’ятаю, як він точно називається, та й яка різниця. Головне, що ми побачилися і трохи погомоніли.

Нині працюючих на обласному радіо на цій вечірці не було, за винятком двох дам. У радіодомі тепер хазяйнують проффесіанали, у них напевне якісь свої традиції, бо, схоже, їм нема ніякого діла до пенсіонерів та колишніх працівників. Тому, як не прикро, зустріч відбулася не у студії з роялем Petrof. Не знаю, як тепер, а раніше в ній на високому професійному рівні записувалися хори, оркестри, радіовистави… З неї «наживо» велися новини і тематичні програми… Попри довколишню тотальну русифікацію, ця студія була україномовним оазисом, тут не тільки говорили, але й думали по-українськи.
А в празники, звісно, після ефіру або в перерві – в ній збиралися всім колективом… і рояль був весь накрит, і струни в ньом дрожалі… Petrof бринів на всю котушку.
В студії ми жили… Підкреслюю, не працювали, а саме жили. Щоправда, більше жили життям людей, про яких розповідали у мікрофон…
Особисто я в цій студії прожив 14 років. Тож, на зустріч з колегами йшов, як в свою сім’ю. І скільки б робот не поміняв, радіо для мене було і залишається сім’єю – професійними мамою і татом, а батьків, як відомо, не вибирають.
Зібралися ми під дахом Спілки журналістів, і всі щиро вдячні Валентині Манжурі, що нас організувала.
Фактично, це була зустріч корифеїв радіоефіру – мовників, на голосах яких виросло і сформувалося не одне покоління Запорозького краю… До речі, «Говорить Запоріжжя» вперше прозвучало 25 лютого 1939 року…
Перепрошую за тезисний стиль, всього не розкажеш, а ось вірші-експромти Валентини Манжури, що прозвучали на цій вечірці, не процитувати просто не можу.

Зайшли далеко, а минуле – близько
У ньому поєднала доля нас
Тим, що в одній зростали ми колисці,
Хоч народились кожен у свій час.

«Говорить Запоріжжя», – чули люди,
Як піднімалась творчість на крило!
Такого щастя більше вже не буде,
А в нашому житті воно було!

Для нас ефір – то друзів вічна пристрасть,
Де їхні голоси – завжди живі.
Зайшли далеко, а минуле близько,
Лише мікрофон у студії ввімкни!

Озвуться тихо клавіші роялю –
Ніщо безслідно в світі не зникає…

Воно таки говорить, Запоріжжя!
Хоча і голоси уже не ті.
А вітер від Дніпра – осінньо-свіжий
Тріпоче інші в небі прапори.
І інші передачі випускає
Новий ведучий в наш старий ефір.
Є мікрофон, плівки… Нас немає.
Та й передачі всі уже не ті.
І лиш в душі бринить, не затихає
Струна любові, віри і добра.
«Говорить Запоріжжя!» – пролунає,
І світла юність світла ожива!