Синоптики обіцяли дощ. Щоправда, про це дізнався тільки ось зараз. Впродовж дня з неба – ні краплинки.
Хмари щільно затулили небо і висіли низько-низько. Коли йшов через арочний міст на Хортицю, здавалося вона вкрита густим туманом. Але то був не туман. І не осіння димка. Хмари, мабуть, втомилися і розляглися на острові. Я це зрозумів, коли пірнув під них. Мої мокасини та холоші джинсів відразу стали мокрими, хоч викручуй…
Так, ось – про дощ…
Добре, що він десь заблукав.
На Хортицю приїхав близько одинадцятої, обійшов всю північну частину – скелі, яри, святилища. І вже, коли повертався, не знаю, якась сила затягнула мене під Голову Кабана…
Неподалік Зміїної печери є виступ на скелі, дуже схожий на кабана. Величезний виступ гранітної глиби, яка буквально висить над прірвою, а внизу коловороти… Дніпро крутить воду, як скажений. Це тут, з Чорної скелі печеніги розстрілювали Святослава з дружиною, коли той повертався на човнах до Києва…
Гранітний виступ перетворився на кабана в 1918 році. До цього він був набагато більшим і мав три людських (або ангельських) лиця. Під час першої совіцької окупації скеля, певно, не сподобалася Муравйову – його вояки розгромили її гарматами…
Ось, під ту Голову Кабана я сьогодні й поліз, спустився по скелі аж до води… Щоправда, мої мокасини не давали мені розігнатися, весь час зсковзували… Втім, все нормально, у коловорот не впав. І добре, що дощ не пішов, інакше сидів би під Кабаном й досі – по слизькому граніту наверх не викарабкався б. Там дуже красиво – неймовірно красиво: довкола – прадавнє каміння, мох-оксамит, квіти й трави… і холодно, поки фотографував, руки змерзли…
Немає коментарів:
Дописати коментар