За мною дощ гнався

Прокинувся десь по четвертій, глядь у вікно – ніяких сонячних ознак. А за прогнозом ніби ж нічого такого не обіцяли. Вліз в штани і посунув на Хортицю. Хмарно, аж темно. Не звикати. Дощ – то й дощ.
Поки їхав, уявляв, що оце замість Хортиці міг би десь на ялтах-курортах, як на каторгу, повзти на пляж – насолоджуватися кримською антисанітарією. Як згадаю ті пляжі за ґратами… Ті їхні забігайлівки, які вони називають ресторанами. Б-р-р-р! Останній раз в Криму був два роки тому. Все, більше туди ні ногою. За ті ж гроші можна чудово і комфортно відпочити, приміром, в Туреччині чи Болгарії. Але я зараз хочу бути на Хортиці, хочу встигнути її запам’ятати ще незнищенною. Небагато, та дещо ще залишилося від Хортиці. Ось туди і прямую – навіть в дощ.
Це як похорон – коли небіжчика виносять і рідня вдивляється в його обличчя, щоб лишити в пам’яті, навіть фотографують…
На похорон не запрошують. Тому й я нікого не зову… Це процесія тільки для своїх.
Якби я вмів плакати, то поливав би слізьми Хортицю, як дощем.

Безглуздя

Сфінкс вбиває всіх, хто не може розгадати її загадку, а тим більше – хто розгадав.
Точніше, не загадку, а таємницю…

Папороті цвіт

У нього та в неї була купальська ніч.
Був і вогонь, і віночки…
Ніжні погляди і зітхання.
Вона як справжня паняночка для початку трохи повпералася, ну не так, щоб дуже, але й щоб не втік. Розкочегарювала. Парубки – вони ж всі мамині синочки. Телята. Не рішучі. Телепні. Треба конкретно натякати, інакше ото б всю ніч й проблимав, й не доторкнувся б. Вона спочатку, ніби ненароком заділа його цицькою… Він же тільки-но відірвався від материнської, тож у цинах знається, проте не зовсім те, що наразі треба. Потім взяла його руку і обережно, щоб не перелякати, показала, де погладити… І тут його ніби підмінили, враз затрясся, руки тремтять, колінки подригуються, очі, як у бика почервоніли, весь вкрився потом… Накинувся і давай її нервово мацати і слюнявити, тобто цілувати.
– Та не спіши, дурники, до ранку ще маємо час.
Заспокоїла, приголубила. Він тут же голову сунув між цицьок. А вона, як би могла, то й приклала б до циці.
Показала, як треба цілуватися. Кмітливий, відразу ж збагнув і…
І знайшли вони цієї ночі свій папороті цвіт.
Прокинулися від пестощів перших сонячних промінчиків. Цілувалися, ще і ще кохалися. Щасливо втомлені вмивалися ранковою росою. Гуляли серед духмяних трав…

Стрибок

На Івана на Купала. Стрибати через вогонь та шукати чар-зілля… А, якщо спробувати віртуально? Раптом стрибну в… Ні, з гречкою тепер проблеми – китайська.
Коротше, погрався трохи в авто-таймер. Дві фотки – суха бадилина, а з-за неї мене не видно.
А ось на цій – бадилина праворуч, а в центрі те, що не зелене, я.

До речі, на роботі (уточняю, в Києві), якщо питають: «Де Петро?», колеги завжди відповідають: «Де? Де? На Хортиці!»

Бубоніння

Птахи раптом втихли… Всі і одночасно. Я зрозумів, що щось не так.
Перша думка була – якісь підлітки увімкнув музику у мобілці. Ось і сполохали птахів. Втім, нічого такого не було чути. Тиша.
Я відчував, що по стежці хтось йде, можливо, навіть гурт, і ще далека від мене. Ось тільки – хто? І що треба робити, щоб розігнати пташине царство на великій відстані? Зазвичай, вервички туристів не роблять такого переполоху. Гомонять, діло молоде, зрозуміло. Та так, щоб птахи вмовкали… Навпаки, вони їм підщебечують. А тут – ніби якась нечиста сила приборкала острів.
Те, що почув, приголомшило.

Вуж-рибалка

Кілька днів поспіль «полював» на бабок. Дуже хотілося сфоткати нальоту. Нічого не виходило. То розмиті крила, то зливається з протилежним берегом.
Сьогодні трохи змінив тактику. Фоткав на фоні неба.
Але також не зовсім те, що хотілося.

Іспит

Мав іспит зі знання кам’яних баб. Здавав самому Шовкуну!