Вуж-рибалка

Кілька днів поспіль «полював» на бабок. Дуже хотілося сфоткати нальоту. Нічого не виходило. То розмиті крила, то зливається з протилежним берегом.
Сьогодні трохи змінив тактику. Фоткав на фоні неба.
Але також не зовсім те, що хотілося.

Так ось, вліз в очерет – там їх безліч. Щоправда, з моєю появою розлетілися. Тож, я став вдавати із себе очеретинку. Завмер і чекаю. І ось тут розпочалося найцікавіше. Раніше я бачив, як бабки кружляють – туди-сюди понад водою. А в очереті зрозумів чому. Вони кохаються. В очереті у них аеродром. Вони покружляють-покружляють, потім приочеретюються і… пішло-поїхало.
Природа мудра. На все свій час. Кохатися – то кохатися, щоб продовжити рід, вціліти, як вид.
Це не те, що у людей. Вигадали собі, що царі природи, і вдають, нібито корегують народжуваність… Насправді ж – зникають, як популяція.
Нещодавно йшов через подвір’я. Минув арку і на стежці опинився між чоловіком і жінкою. Він йшов попереду, я за ним, а вона за мною. Потім здогадався, що то були мати і син. Йому років десь під п’ятдесят чи навіть більше.
Він раптом розвернувся, злісно скорчив морду, розтопирив пальці, ніби збирається мене пошкрябати, і несамовито закричав: «Я тебе сказал, не хади за мной!!!»
І тут же отямився – не сподівався побачити мене. Певно, думав, що це мати наздогнала його. Пройшов вперед, призупинився, трохи зачекав, що мати підійде ближче, і повторив з тими ж гримасами: «Я тебе сказал, не хади за мной!!!» А потім ще і ще раз.
Жінка призупинилася. Мовчки перечекала, поки син накричиться. Він пішов, вона далі за ним.
Не важко здогадатися, в чому причина трагедії. Замість того, щоб, приміром, як у птахів, навчити сина ловити комах, мати сама їх ловила, пережовувала і вкладала в ротик. Йому залишалося лише проковтнути. У п’ять років ковтав, у десять, двадцять, тридцять…
Прожив піввіку і прокинувся природний інстинкт – захотілося самому впіймати комаху і пережувати… бодай хоч якусь дохленьку. Але ж час минув. І сили вже не ті. Тепер здатний тільки ковтати пережоване.
Хто в тому винуватий?
Мати?
Ось він їй і мстить, зганяє злість. Адже, поки ковтав пережоване, було хорошо під маминою спідницею. Сам не відривався чи мати не пускала – уже не має значення. Найстрашніше, що вчасно не створив сім’ю, не продовжив свій рід. І т.д. Не кохав, не страждав.
І він, на жаль, непоодинокий. Таких… У людей це називається проблемою самотності. Царі природи – і такі недолугі.
У бабок все просто – сонечко пригріло і паруються. Поки їх фоткав, з очерету дивлюся – на бережок пливе вуж. Але якийсь дивний – головатий. Ну, дуже завелика для вужа голова.
Коли він підплив ближче до бережка, роздивився, то вуж ніс на собі бичка.
Підплив до бережка і давай його витягувати на сушу. Звивався, старався…
Я ж бігом фоткати. Таке диво – вуж-рибалка.

Сполохнув.
Вуж зник у воді, лишивши здобич на бережку.

Я думав, бичок вже бездиханний. Аж, ні. Заворушивсь, трохи попідплигував у напрямку води і… тільки його й бачили.
Вуж потім кілька разів визирав з води. Дивись на мене і чи залишилася здобич.