Іспит

Мав іспит зі знання кам’яних баб. Здавав самому Шовкуну!

Володимир Шовкун – відомий запорозький краєзнавець. Я його ставлю в один ряд з Новицьким, Бодянським, Бічуком… Людина-легенда. Добре, зокрема, знається на бовванах.
Коли прийшов на Зорову Могилу, привітався з паном Шовкуном і бочком-бочком до Скіфського стану. Тут людей майже ніколи не буває.
Щоб сюди приходити, треба дуже любити баб – чесати від зупинки 7 км.
Чую пан Шовкун кличе:
— Олійнику, а ну ходи сюди! Давай фоткай! Дивись! Бачиш?
Пан Шовкун розуміє, що я дивлюся на менгір, що на кургані IV-III тисячоліття до Різдва Христового, і нічого не бачу. На камінь якраз сіла пташка…
— Та не птічка! – тиче пальцем на камінь пан Шовкун. – А он, дивись – монгол!
Дійсно, на камені проявився монгол – вузькоокий воїн.
— Цікаво!
— А ну ходи сюди!
Пан Шовкун підводить мене до баби, що на порозі Скіфського стану.
— А ну, що це по-твоєму?
Як студент зі шпаргалки, читаю на табличці, що під бабою:
— Скіф…
— Який скіф?!! Ти, як Сашко Гарматний. Чув? Значить, йде Сашко Гарматний вулицею, дивиться, на паркані написано: «х*й», мац, а то дровиняка, та й каже: «Ну й времена настали».
Сашком Гарматним пан Шовкун називає Алєксандра Пушкина. Далі він практично всі мої відповіді на його запитання коментував анекдотами та приповідками, приміром, про те, як Дантес Сашку Гарматному яйця прострелив, а тепер вдають це за дуель…
— Ось, скажи, чим відрізняється скіфська баба від половецької? – запитує у мене пан Шовкун.
Відповідаю, що половецькі тримають перед собою чашу, а у скіфських – обов’язково акінак…
— Правильно. А подивися на цього. На голові скафандр. Писок плоский. У всіх випуклі,а в цього ніби під склом. А тепер дивися, що це у нього зі скафандру вуха тирчать? Що ти бачиш?
Там, де вуха, у скіфа з правого боку Місяць, з лівого Сонце. І те, що на голові, справді схоже на скафандр, ще й з відводами для повітря, а з боку геологічна сокирка, а спереду торба для збору земних порід…

— Це унікальна скульптура, – з гордістю каже пан Шовкун. – Єдина така – космонавт. Скіфи ж створювали статуї не могильні, а портрети – те, що бачили…
— Копія. А де оригінал? – запитую.
— А там на табличці все написано. А ось тепер скажи, – продовжує іспит пан Шовкун, – чому половецькі баби тримають перед собою чаші?
Якщо чесно, після скіфа-інопланетянина сьомого століття до нашої ери, який, треба розуміти, приземлився, якщо вірити напису на табличці, у селі Куцеволівці Кировоградської області, – на запитанні про половецькі чаші я здався і промимрив:
— Не знаю…
Слава Богові, половці з чашами не прилетіли з інших планет. Пан Шовкун розповів те, що я знав. Половці робили портретні скульптури вельможам. А вельможі обов’язково і постійно із собою носили торбу з полином, щоб відлякувати від себе вошей та всяких паразитів – з метою, так би мовити, профілактики, гігієни. А також чашу, в яку впродовж дня плювали, а підвечір спалювали в огні. На землю гріх плювати. Хто порушував традицію, тому секір-башка…
За словами пана Шовкуна, той скіф, що з цюцюркою, пропив штани. А так звана Половчанка – по-перше, чоловік, а по-друге, пику на пузі їй вибили ще в тринадцятому столітті, а можливо й раніше. Це пан Шовкун довів тим, що Половчанку в своєму щоденнику подорожі намалював посол Папи Римського Вільгельм де Рубрук – у 1253 році. Крім Половчанки, в щоденнику ще два його малюнки – двоголової половецької баби, що тепер зберігається в Приазовському музеї, і баби-песиголовця…

Крім того, бовван, що стоїть на Чорній скелі, неподалік музею, не кам’яна баба. Історія така. Як ми знаємо, одночасно жили поряд два народи: скіфи і сармати. Кордон пролягав по річці Конка…
Сармати – цар-мати, тобто їх ще ми називаємо амазонками. У них, якщо народжувався хлопчик, тут же брали за ніжки і головою по землі, вбивали. Хлопчики вважалися браком виробництва. А дівчаток ростили до 14 років. Потім визначали, якщо у дівчинки груди – два прищики, то їй нічого не робили, а якщо бачили, що у дівчини будуть великі цицьки, праву відрубували, щоб не заважала лук натягувати… Войовничі дамочки були.
Виникає питання – а звідки ж у них бралися діти, якщо не було зовсім чоловіків у племені?
А все дуже просто.
— Ти уважно дивився на ту статую? – запитує пан Шовкун.
— Так.
— І що ти бачив? На музей дивиться мордочка. А на зворотному боці що?
— ?!!
— Залупа!

Далі пан Шовкун пояснив. По святилищам визначався новий рік – весняне сонцестояння, 21 березня. Після цього на Молодик сармати (цар-мати) кохалися зі скіфами. Цілий місяць. Зустрічалися на кордоні, де й встановлювалися такі, як ми бачимо на Чорній скелі, прикордонні знаки. В бік скіфів – мордочкою, а в бік дівчат – залупою.
А придорожній знак, що на Чорній скелі, випадково викопав ковшем тракторист поблизу Конки. Встановив його Сокульский…
Так ось, найголовніше про сарматів. Дівчата кохалися зі воїнами-скіфами у березні-квітні, народжували в грудні-січні, коли холодно-голодно. Ось звідси й їхня витривалість…
Мій іспит тривав півдня. Переповів, що запам’ятав. Від спілкування з паном Шовкуном отримав масу задоволення. Ось тільки щодо скіфа в скафандрі – категорично не згоден. Скіф як скіф – і ніяких ілюзій.