Від Садиби Попова майже нічого не лишилося. Все зруйновано, розграбовано. Залишки тутешньої неоготики – це колишні споруди для слуг. Вціліла лише одна-єдина вежа палацу.
За проектом Леонтія Бенуа, замковий комплекс будували впродовж п’яти років (1889-1894). До речі, архітектор Бенуа – дожив до 1927 року, перед смертю став «заслуженим діячом мистецтв РРФСР» – тобто совіцької Московії. А в степу за Дніпровими порогами йому було дано завдання спорудити палац, що перевершував би Воронцовський, що у Криму. Такою була забаганка замовника, генерал-майора Василя Павловича Попова. Як не дивно, Василь Павлович мав чималі території на Кримському півострові. Тож, міг би поставити палац там, серед гір та з краєвидом на Чорне море. Приміром, неподалік Воронцовського. Втім, Василь Павлович віддав перевагу степу, який йому дістався у спадок від діда Василя Степановича Попова. І не випадково. Цей степовий край межував з Дніпровими плавнями Великого Лугу. А на той час, тут було вдосталь різного птаства, звірів та риби. Тож, Василь Павлович й визначив цю територію, як місце для полювання – точніше, для розваг. А щоб було, де переночувати, звелів побудувати палац. На цю забавку Василь Павлович витратив півтора мільйона рублів золотом. До речі, на той час десятирубльова золота монета 900-ї проби важила 12,90 грама, а тисяча таких монет – 1290 грам, відповідно, мільйон – 1290 кілограмів, а півтора мільйона – 1935 кілограмів, що дорівнює майже двом тонам золота (за підрахунками запорізького краєзнавця Юрія Вілінова).
Василь Павлович не прогадав. Витрати виправдали себе, адже на полювання в Дніпрових плавнях наїжджали поважні і впливові особи царської Московії. Зокрема, великий князь Михаїл, рідний брат царя Алєксандра Другого. Приміром, за сприянням царського брата, залізницю до Криму проклали не Чумацьким шляхом, як планували, а вздовж садиби Попова.
За планом, залізниця на Крим мала пролягти від Павлограда на Оріхів, Валикий Токмак та Мелітополь. Натомість, за забаганкою князя Михаїла, її шлях здвинули вбік, вздовж Дніпра, щоб зручно було до Василя Павловича на полювання їздити.
Власне, садиба Попова, побудована наприкінці дев’ятнадцятого століття, немає історичної цінності. А ось будинок діда Василя Павловича – Василя Степановича – є одним з найстаріших на території Запорізької області, який добре зберігся дотепер.
Побудований цей будинок наприкінці 90-х років вісімнадцятого століття, причому, з дерева трофейних турецьких кораблів, які Василь Степанович вкрав у 1790 році під час штурму і захоплення Ізмаїла під орудою Суворова.
Очільник військово-похідної концелярії князя Потьомкіна-Таврійського Василь Степанович Попов отримав рангові дачі на території Придніпров’я, Таврії і Криму у 1788 році. Але мешкав поблизу Великого Лугу, куди й привіз цінну деревину поцуплену в Ізмаїлі. Трохи згодом він – таємний радник при Єкатєрині Другій, потім у Павла Першого і насамкінець у Алєксандра Першого, - назвав місцевість, де поселився і збудував будинок з трофейної деревини, на честь себе – Василівкою, що й донині має туж назву.
Частина нагробку Попова з молочно-білого італійського мармуру. Поховали його на Василівському цвинтарі, нинішні тут парк «культури і відпочинку», де донедавна стояв пам’ятник Леніну.
Ймовірно на цій полянці, за пам’ятником Леніна, знаходиться родинний склеп Попових.
А це те, що залишилося від декомунізованого Леніна...
Світлини від 13 квітня 2016 року. Разом з колегою їздили до Василівки, щоб підготувати публікацію на Depo.ua
Межигір'я XIX сторіччя
Немає коментарів:
Дописати коментар