Груша Шевченка

Як відомо, місто Запоріжжя добряче зганьбило себе пам’ятником Сталіна. Тутешній мер Олександр Сін стверджує, що цей пам’ятник подібний до манекена, тож нічого аморального в тому не вбачає. Хоча, тут просліджується певна історична несправедливість. Сталін у місті Запоріжжі ніколи не бував, так само, як і Ленін, до речі, ізвояніями якого тут хоч греблю гати. А ось Адольф Гітлер – тричі, але його пам’ятником чомусь не удостоїли…
На жаль, переважна більшість нинішніх запорізьких пам’ятників обмежена радянською добою. Тож, зважаючи на це, вирішив перевірити, чи насправді у Запоріжжі мешкають, даруйте на слові, виродки. Дорогою від бульвару Центрального вниз до Дніпра у всіх, кого зустрічав на своєму шляху, запитував, де груша Шевченка. Але жодного не було, хто б не знав. Люди показували, як краще пройти, де дірка у паркані тощо. Й справді, від паркану – добре втоптана стежка до груші…
Колись на цих пагорбах вздовж Дніпра, навпроти Хортиці, було село Вознесенівка. Цю територію й досі так називають. Кажуть, коли тут побудували Вознесенівську церкву, поп став писати: «Вознесенівка».
А ще раніше, до скасування Запорозької Січі, тут були зимівники козака Нешкреби. Тож, відповідно, й називали Нешкребівкою. У Вознесенівку перейменували у другій половині дев’ятнадцятого століття. Тарас Шевченко гостив тут у серпні 1843 року. Ймовірно, ще у Нешкребівці, у старого козака Прокопа Булата.
Тарас Щевченко мандрував від Катеринослава (нині Дніпропетровськ) вниз по Дніпру, звісно ж бачив Дніпрові пороги, побував на Малій Хортиці – там, де була заснована Перша Запорозька Січ (нині острів затоплений штучним озером ім.Леніна). Звідти переправився через Кічкаську переправу і пішов по Чумацькому шляху, а на околиці Нешкребівки (нині на перехресті вулиць Лєрмонтова і Побєди) біля вітряків здибав дідів, старих козаків. Серед них був і Прокіп Булат, який і взяв до себе Тараса поквартирувати. За переказами, він ночував у Булатів під грушею, швидше за все через спеку.
Нешкребівку-Вознесенівку повністю знесли з лиця землі у сімдесятих роках минулого століття. Краєзнавці спробували віднайти місце, де була хата Прокопа Булата.
Юрій Вілінов розповідав мені, що довго ходили по пагорбам, звіряли зі стародавніми картами тощо, але марно. А потім він побачив стару грушу, до якої була прив’язана коза. Хазяйкою цієї кози – бабуся, з тутешніх, підтвердила, що ця груша стояла саме на подвір’ї Булатів, показала, де була хата – тоді у Перекопському провулку. Юрій визначив вік груші, вона виявилася двохсотрічною.
Тоді ж Юрій написав статтю в місцеву газету про грушу Шевченка, яку він віднайшов…
Й досі це місце ніяким пам’ятним знаком не відзначено. Навіть таблички тут ніякої нема. Єдине – зусиллями краєзнавців і городян грушу огородили металевим парканчиком. Довкола – пустир, смітники, і все це обнесено масштабним дерев’яним парканом. Певно, ця територія – уже чиясь приватна власність й спланована під якесь будівництво, хтозна.
У Булатів Тарас Шевченко жив півмісяця. На Хортицю ледь не щодня його возив Роман, син Прокопа.
За переказами, Тарас Шевченко обійшов всю Хортицю. По колу – декілька разів. Спілкувався з козаками, яких зустрічав, а також по дорозі на Хортицю з Романом, який на два роки молодший за нього. Не важко здогадатися, про що йшла мова. Через рік у листі наказному отаману чорноморських козаків Якову Кухаренку, датованого 26 листопада 1844 року, Тарас Шевченко напише: «І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися…».
Уже літнього Романа Булата у Вознесенівці, у 1875 році, зустрів Яків Новицький і з його слів записав розповідь про скарб Сагайдака. Не виключено, що цю історію, як й багато інших, чув Тарас…

Переказ про скарб Сагайдака.

Все, що лишилося від козацької Нешкребівки. Тепер це буквально під боком адміністративного центру Запоріжжя. А 170 років тому тут, вздовж Чумацького шляху, навпроти Хортиці – хати втопали у вишневих садочках, небо підпирали тополі, а з-за обрію визирали скіфські кургани…