Ліс тут більше не росте

«І на Хортиці, і скрізь був, і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися…» (з листа наказному отаману чорноморських козаків Якову Кухаренку, датованого 26 листопада 1844 року).
Шевченко побував на Хортиці влітку (серпень?) 1843 року…
Я теж …і на Хортиці був, і скрізь був, і все плакав…

У жовтні минулого року продовж відпустки обійшов майже всю Хортиці – вздовж і поперек.
Враження…
Острів засмічений – повсюди пластикові пляшки, обгортки, одноразовий посуд, випалені яри та лісосмуги… Ледь не на кожному кроці «отдихающіє трудящієся» рубають дерева, варганять шашлики.
Адже значна частина узбережжя острова – практично вся північно-західна, східно-південна і західна частина плавнів, а також острів Байда – це профілакторії, бази відпочинку, дачі тощо, які належать «трудящімся» запорізьких підприємств.
З боку Нового Дніпра на південній частині острова – будуються двоповерхові «дачки», туристичні стежки вздовж берега заливаються бетоном, перегороджуються мурами…
А на протилежному боці острова – в плавнях влаштовуються «царскіє ахоти» для «мисливців», яких сюди провозять на крутих тачках з «дєвачкамі».
Мости… Власне, це потужна залізнична і автотраса. Паралельно споруджуються нова…
Музеї… Там майже нічого цікавого. Маю на увазі, що стосується козацької доби. Екскурсоводи здебільшого розповідають «про пабєду савєцькова народа у пєрвіє піятілєтки» – Дніпрогес ім..Лєніна та «знаменність» індустріалізації та колективізації…
Ще на різні «національні» празники на Хортиці можна стріти «патріотів» – шаровариників-козаків з оселедцями, які варять куліш, а потім п’яні в дрезину тягають за хвости вужів по острову… Тут же «народні умільці» торгують матрьошками…
Можна тільки собі уявити, яким би було Послання «І мертвим, і живим…», якби Шевченко все це тепер побачив.
Подорожуючи Хортицею, я намагався адаптуватися і не бачити всі теперішні жахіття, намагався уявити собі острів за часів козацької, або ще давніший – скіфської доби, країну Гілею… Намагався також побачити Хортицю такою, якою її бачив Шевченко….Влітку 1843 Шевченко дорогою з Катеринослава (нині Дніпропетровськ) пішки обійшов Дніпрові пороги. Коли перетнув Кічкаську переправу, на околиці Вознесенівки підійшов до вітряків (нині – перехрестя вулиць Лермонтова і Перемоги у центрі Запоріжжя). Тут він зустрів дідів. Поговорив з ними. Один з них, Прокіп Булат взяв Шевченка до себе поквартирувати.
Два тижні жив Шевченко у Перекопському провулку (нині – район палацу спорту «Юність»), «ночував під грушею» у Булатів.
Син Прокопа – Роман, до речі, на два роки молодший за Шевченка, возив Тараса на Хортицю (нині у Запоріжжі ніяких пам’ятних знаків про це немає, за винятком – скромного погруддя у Шевченківському районі міста, де колись була Ярмаркова площа, припускають, що туди на ярмарок Тарас їздив разом з Булатами).
Очевидно, щодня впродовж двох тижнів дорогою на Хортицю та й «під грушею» від Булатів Шевченко чув чимало цікавих розповідей про козацьке минуле. Хто більше розповідав – батько чи син, не відомо, і що саме, тепер можна тільки здогадуватися, читаючи «Кобзар».
Але одна з цих Булатівських розповідей збереглася.
У травні 1875 року в селі Вознесенівці Яків Новицький записав розповідь літнього Романа Булата.

Літ двадцять тому назад ми їздили у Крим чумакувати. Повертаючись додому, зупинилися пасти волів поблизу слободи Конськой (нині село Григорівка на річці Конка неподалік Запоріжжя). Розвели вогонь й стали варити куліш. Як тут до нас, ледь пересуваючи ноги, підходить білий, мов місяць, червонощокий старець.
– Здорово, чумаки!
– Здорово, діду!
– Откуда Бог несьот?
– Із Криму.
– А живете де?
– У селі Вознесенкі.
– Знаю… Охота ж вам чумакувать!.. Таким молодим та здоровим людям можна б й без того богатіть!..
– Як так?
– Та так… Ви ж живете поблизу урочища Сагайдачного… Там стільки грошей, що не тільки для вас – хватило б на дві губернії…
– Які ж це гроші?
– Сагайдака… Ви хоч щось чули про нього?
– Про Сагайдака багато чого розповідають, проте про гроші не знаємо.
– Так, у вас говорять, але ніхто так не знає Сагайдака, як знаю я. Не один год жив з ним в тому урочищі, яке іменем його й назване – Сагайдачним. Ось сто двадцятий год наступає, – вимерли всі січовики, та й мені вже близький кінець. Ви молоді, про знищення Запорозької Січі нічого не знаєте, а все, що сталося, я бачив на власні очі. Відібрала від нас Катерина землю, майно, гроші, військові клейноди… Дещо вдалося приховати у землю, та мало… Розбрелися козаки, хто куди… Та скучно: ніде не було вже тої волі, ось тому, бувало, не один козак повертався у Запорожжя. Так і ми із Сагайдаком, залишивши Січ, – поселилися на Україні. Та не на довго. Раз Сагайдак згадав бувале та й каже мені: «Не привично козаку жити разом з бабами, давай махнемо до Дніпра». «Добре, махнемо», – згоджуюсь я. Сказали про це й іншим, а там і на руку ковінька… Зібралося нас душ сорок, посідлали коней й подалися степом. Добре було тоді: їдеш-їдеш і рідко коли наткнешся на яке село, а ще рідше на слободу – один степ і тільки степ, та висока трава. Приїхали до Дніпра, пустили коней вплав і опинилися у лісі, навпроти Хортиці. Спорудили собі землянки, та й стали жить.
Жили щось довгенько. Сагайдак був нам за ватага, давав усім порядок, а ми ловили рибу, пускались у роз’їзди. Раз направилися ми у Польщу. Тільки-но минули Київську губернію, як тут військо цариці, й зловили нас, вісім чоловік. Зловили і заставляють присоїденитися до її війська. Думали-думали – що робити? Четверо заупрямились – дійшло діло до шабель… Так їх взяли й повішали… Нас четверьох заплішили в козаки. Так минув рік. Російське військо, у числі 2000 чоловік, відправлялося в Крим, й нас взяли для указанія путі. Підійшли до Дніпра, у тому місці, де Кічкаська переправа, й військо почало наводить понтонний міст. Жаль мені стало Сагайдака, я знав, що його коша не минуть. Від’їхав я трохи у бік від війська й пустив коня через Дніпро. В той час, коли був уже на середині річки, козаки війська пустили по мені декілька вистрілів… Далеко був, не попали… Перепливши річку, я вискочив на берег та й поскакав чагарниками до землянок Сагайдака. Під’їжджаю, коли дід вдома, а з ним і запорожців чоловік десять возяться, хто біля сіток, хто біля зброї… Я їм і кажу: «Гей, батьку, і ви, хлопці, скоріш уходьте – на тій стороні москаль мости наводить, – зайде й до вас». Посхвачувалися всі з місць, а Сагайдак і каже: «Біжіть, хлопці, пригоніть скоріше дуба (човен), а я тим часом управлюсь тут». Проворно скрились козаки. Старий Сагайдак вскочив у землянку, вийняв із скрині срібні та золоті таляри, висипав на дві кожи і поніс на Середню скелю. Стряхнув кожи, й пішли грошики між камінням… Він тоді виніс ще й бочонок, та відро з грошима – і закопав поблизу скелі. Зібрався дід до козаків, а тих вже й слід простив… Повернувся у землянку і зачинився.
Після цього я сів на коня і поскакав до місця, де військо, переправившись, мало б вийти на берег. Сів біля криниці, вмокаю сухаря і їм. Стало військо виходити, а майор як підбіжить до мене, як крикне: «Ах, ти сякий-такий ізмєннік! Ти уже отвєдал і Сагайдака!..» Та так шашку над головой й заніс… Я виправдовуюся, конем, кажу, пустився через Дніпро за звичкою, це мені не в перший раз. Тоді майор скомандував їхати копієвать Сагайдака… Приїхали москалі, обступили землянку Сагайдака… Бросились до дверей – не відчиняє, кричать, щоб вийшов – не виходить. Стали брать силою, стали бити вікна… Розсердився дід і став палити з вікон… Москалі принесли соломи, напхали штиками у вікно і підпалили… Задушився Сагайдак від диму, проте до москалів не вийшов. Військо розбило тут стоянку, вирубило частину лісу, вирізало багато скота, й коней позабирали, й припаси – все пішло в Крим.
Довго ще я служив у козаках, а потім подався у заброди (на рибні заводи на морі). Багато років рибалив я там. Прийшла старість. Чув, що у Конській доживають віку товариши, тож й собі махнув до них. Тепер із товаришів нікого немає, та й я доживаю останні дні…
Стали від’їжджати, а дід на прощання й питає: «А що, хлопці, після москаля виріс ліс в Сагайдачному чи ні?» «Виріс», – відповідаємо ми. «Е, тепер уже, якщо порубаєте, не виросте ніколи». Поїхали ми, а дід подався у слободу, й більше ми його не бачили.

P.S. Коли Роман Булат возив Шевченка на Хортицю, щоразу, спускаючись з Вознесенівки вниз до Дніпра, вони проїжджали урочище Сагайдачного (нині – між Ждановським пляжем і мостом Преображенського). Тепер тут навіть нічого не нагадує, що був ліс..

Коментарі