Поблизу церкви під парканом жіночка торгувала дикими півниками.
– А чи не з Хортиці ваш товар? – питаю.
– Ні, – відповідає, – з мого саду…
– Та не ростуть ці півники у саду.
– А у мене ростуть.
З’ясувалося, пані Віра, так звуть цю жіночку, живе за Сухим яром, а дикі квіти вона рятує – пересаджує собі в садок.
– Он, раніше, – скаржиться пані Віра, – в яру було стільки диких тюльпанів, а тепер жодного, а у мене в саду є. Та й півників у мене більше, аніж в яру. Яр палять. Розумієте?! Яр весь час горить. Люди не розуміють, що знищують красу… Колись навесні весь яр білів від підсніжників, а тепер… Вони ж розмножуються не цибульками, а насіння згоріло…
– І що просите за півники?
– По три гривні. Цього року півники вродили як ніколи, тому й винесла на продаж, щоб мати на хліб хоч якусь копійчину.
…Сухий яр розлігся від Чумацького шлях і аж до плавнів Великого Лугу. Точніше, це до совітів так було. Чумацький шлях – тепер автотраса Харків-Сімферополь, а Великий Луг затоплений штучним морем – Каховським водосховищем.
Вздовж берега на місці козацьких зимівників розбудувалися селища. Назви лишили козацькі – Балабіно, Кушугум… Тільки Конкринівку перейменували у Малокатеринівку. А ось у Сухому яру так ніхто й не відважився поселитися. Вважають його проклятим.
За чотири кілометри від Сухого яру, на під’їзді до села Григорівки, ліворуч дороги стоїть Безчесна Могила. Або її ще називають Безщасною. Щоправда, вона, як й усе тепер, забута й занедбана. Це не одна могила, а цвинтар багатьох часів і народів. За царських часів Могилу рили-розкопували, шукали скарби… Можливо, саме про неї Тарас Шевченко сказав: «Начетверо розкопана, розрита…».
Від Кічкаської переправи ординці гнали ясир Чумацьким шляхом. Якраз підвечір доходили до Безчесної, де й ночували, а на світанку гнали свою здобич далі, за Конські води, на землі Кримського ханства. Могила тому й називається Безщасною – «без щастя», бо полонені тут втрачали будь-яку надію на порятунок. Козаки певну кількість невільників відбивали у ординців перед Кічкаською переправою. Іноді вступали в бій й на лівому березі Дніпра. Але людолови чим ближче були до кордону, тим більше почувалися у небезпеці.
Могила Безчесна – бо ординці тут ще й ґвалтували полонених дівчат.
З відчаю і щоб не потрапити в рабство, багато невільників накладали на себе руки…
Раніше Могила Безщасна була вся в могилках і хрестах, аж поки тут не розпочали шукати скарби.
Один з невільників, козак, краще б вбив себе на Безщасній Могилі. У рабство він не попав, бо видав туркам всі військові секрети. Повернутись на Січ не міг, бо запорожці знали про його зраду й прокляли. Тож й лишався на кордоні, в Сухому яру, ховався і від турок, і від своїх, де й загинув від спраги. Відтоді над Сухим ярим ніколи не йде дощ. Навіть у зливу – по обидва боки – вода стіною, а над яром ні краплинки. Люди кажуть, що це через того проклятого козака-зрадника. В 90-х роках минулого століття, коли розвалився СРСР і дозволено було відбудовувати церкви, тутешні жителі відразу ж винайняли попа, щоб той походив по яру, почитав молитви і окропив свяченою водою. Не помогло.
– Якось, – розповідає пані Віра, – ховалася від зливи у Сухому яру. Скрізь лило, а в яру так, моросило. Вертаюся в село, дивлюся: що з кукурудзою? Все листя ніби хтось пазурами подрав. Отакий був град. А на вулиці тротуар, як з-під землі хто підрив, повздиблювався. Тоді у нас померла відьма. Але яр, як був сухим, так й понині. Видно, той козак довіку проклятий.
Немає коментарів:
Дописати коментар