Зустрічав весну з рідновірами на Брагарні. Тільки-но закінчився обряд, як полетіли сніжинки. Слабенькі й тендітні. До землі жодна так й не долетіла. Танули ще у повітрі. Аж раптом, коли з-за хмари визирнуло сонечко, над Хортицею пролунало: Кру! Кру! Кру!
Слідом, уже над самою Брагарнею, ще гучніше: Кру! Кру! Кру!
Повернулись!
І від того ключа в небі над Хортицею, і журавлиних вигуків: Весна! Весна! Весна! – а саме так мені чулися їхні «кру», – вмить зникло все сумне та невеселе, що намерзло в моїй голові за цю зиму, здавалося, моє тіло наповнилося якимсь дивним теплом, душа раділа… Якби я був електролампочкою, то їй-богу світився б.
Поряд зі скелею Ушвивою у 1992 році було досліджене перше відоме на Хортиці скіфське поховання. Певно, курган зруйнований за часів дніпробудівців, а можливо, ще раніше. Розкопав Максим Остапенко, археолог, нині керівник заповіднику. Знайдений ним акінак скіфа експонується в Музеї історії запорозького козацтва, що на Хортиці.
У 1871 році всох «священний дуб запорозьких козаків», під яким славні лицарі збиралися на раду, а останній раз у 1775 році, коли прощалися…
Ймовірно, це той дуб, про який згадує візантійський імператор Костянтин Багрянородний, розповідаючи про острів Св.Григорія, що за порогами і Крарійською (Кічкаською) переправою, де русичі зупиняються, щоб зробити «жертвоприношення, тому що там стоїть величезний дуб: приносять у жертву живих півнів, зміцнюють вони і стріли навколо…» («Про управління імперією»). Обхват пенька, за словами Дмитра Яворницького, сягав майже семи метрів.
Пам’ятний знак встановлено, як і всі інші на Хортиці, в 1970 році. Місце священного слов’янського дуба вказав запорізький краєзнавець Володимир Якович Лагутенко, але згодом змінив свою думку, сказав, що помилився. За однією гіпотезою, священний дуб був у балці Ганнівці, трохи далі звідси, за Думною скелею, де Дмитро Яворницький бачив тлін дубового пня більш чотирьох метрів у діаметрі. За іншою гіпотезою, яка належить запорізькому краєзнавцю Юрію Вілінову, цей дуб є й понині в плавнях – пень сгорів, а з нього виросло сім нових дубів, яким по кількасот років. Вік пня – десь понад півтори тисячі років.
Запорозький маяк. Його відкрив запорізький краєзнавець Юрій Вілінов. У валуні рукотворний отвір діаметром 30 см, глибина 50 см. В нього наливали жир, вставляли гніт і запалювали. Вночі світло від маяка, яке пливло по воді, було добре видно з Великого Лугу тим, хто повертався з морських походів. Юра вважає, що, на відміну від відкритого вогню, сигнал з маяка був непомітним поряд – на лівому узбережжі, де могли влаштовувати засідки вороги.
Маяк знаходиться неподалік від Савутиної скелі, де було скіфське городище, воїни якого опікувалися переправою. Тож, можливо, маяк був створений ще в ті часи, а потім його використовували і запорозькі козаки.
Рідновірівці на Брагарні зустрічали весну. Подумки об’єднався з ними – і зустрів з журавлиним ключем. Верховний Волхв Руського Православного Кола Світовит Пашник сказав, що можна вважати, що з весною ми святкуємо новий рік. Я заперечив. Наші пращури дійсно споконвіку були сонцепоклонниками. Поклонялися Сонцю. Навіть деякі календарі складали від літнього сонцестояння. А ось рік розпочинали на Молодик по весняному сонцестоянню, а, до речі, на повний Місяць кохалися. Хоча, хтозна, як воно було. Про ті давні часи можемо тільки здогадуватися.
Взагалі-то, метою мого сьогоднішнього походу на Хортицю було святилище під мостом. Юра Вілінов весь час мені говорив про нього, ось сьогодні подивився. А коли дійшов до іншого мосту, арочного, мені захотілося спуститися і під нього. Вниз зійшов скелями, що ліворуч від мосту. А назад вирішив лізти по схилу, що праворуч. Думав, від гілочки до гілочки і викарабкаюсь. Аж, ні – були відрізки, де жодної гілочки, довелося руками чіплятися за кущики трави. Схил – фактично стіна. Земля – вогка. Але я впертий… І слава моїм кайзерам, якби не вони, ось це все писати було б уже нікому.
Кайзери справжні, німецькі, п’ятнадцять років тому купив. Всюдиходи. Інше взуття не витримує моїх мандрівок, відразу рветься, а кайзери, хоч розлазяться, штопані-перештопані, та все ще носять мене.
Якщо чесно, сьогодні обіцяв показати Хортицю одній дівчині. Добре, що не повів – завдяки цьому, вона залишилася живою.
Тож, сьогодні собі вирішив, що на Хортицю, якщо когось й поведу, то тільки з довідкою від батьків, або, якщо батьків нема, то від родичів, або опікунів, що вони не заперечують. Довідка має бути завіреною у нотаріуса.
Це ж стосується також і жінки, яка згодиться стати мені дружиною.
Немає коментарів:
Дописати коментар