Petro: Довга Могила

Зважаючи на історичні факти, археологія радянських часів, здебільшого ґрунтувалася на пошуках скарбів. Золото, срібло, дорогоцінне каміння тощо – завозилося до столиці. Самі ж історичні пам’ятки, певно, навмисне руйнувалися, стиралися з лиця землі, а також підпадали під «ліквідацію» й науковці та дослідники.
Така ж доля спіткала й так званий Вознесенівський або Кічкаський «скарб» – капища і святилища, що на Довгій Могилі (нині промислова зона міста Запоріжжя).

Володимир Грінченко, який за дорученням Дмитра Яворницького керував розкопками на Довгій Могилі, уже після війни розповідав: «В червні 1938 року на моє прохання очної ставки з членами контрреволюційної організації, слідчий відповів, що її я отримаю лише тоді, коли мої кістки будуть повністю потрощені, а шкіра стане суцільним мішком. Тут же він передзвонив слідчому Крещанівському і попросив у нього «махалку». Через дві хвилини останній заніс до кабінету задню ніжку стільця, дав мені в зуби і питав чи бачу я, що це таке, а також чи усвідомлюю, що буде надалі».
На допиті 20 липня 1938 року Грінченко підписав все, що від нього вимагали, зокрема, що «псував знайдений при розкопках матеріал, який мав наукову цінність, комплектував матеріали в музеї не за історичним, а соціальним принципом».
Наприкінці 1939 року Грінченка засудили на 5 років виправно-трудових робіт і відправили етапом до Красноярського краю.
У 1947 році він повернувся до сім’ї, але дуже хворів, 19 квітня 1948 помер…

У вересні, до кінця місяця, у Запорізькому обласному краєзнавчому музеї діє унікальна виставка, експонати якої зібрані спільними зусиллями запоріжців та Дніпропетровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького. Докладніше про це мені розповіла Світлана Тараненко, завідувачка відділу науково-освітньої та методичної роботи Запорізького обласного краєзнавчого музею:

– У тридцятому році готували територію для будівництва заводів – це так звана «Площадка А». Працювала там техніка, зрізали верхній шар землі. Це якраз на місці Довгої Могили. Так люди називали цілий ряд курганів, які простяглися з півночі на південь. Серед курганів розташовувалася прямокутна споруда, трохи неправильної форми: 82 метри на 51 метр, висотою півтора-два метри. Зверху – обкладена камінням. При розкопках були віднайдені останки слов’янських дружинників, спалених разом з кіньми, напевно, у ритуальному дійстві. Також тут було віднайдено дуже багато золотих предметів у вигляді бляшок та грудочок від стопленого металу, залізних стремен та інших кінських уборів, орнаментованих срібною та золотою насічкою тощо. У цьому ж капищі знаходилося й поховання знатного воїна. Поряд з ним, у циліндричній ямі, діаметром приблизно 90 сантиметрів, було віднайдено купу різних дорогоцінностей, перемішаних із землею, і зверху в неї були вткнуті три шаблі. Копачі весь цей «скарб» зібрали, зважили. Загальна вага золота склала 1,246 кг, а срібла – 1,782 кг. В особливих ящиках під наглядом НКВС «скарб» перевезли до Дніпропетровська для дослідження. А невдовзі розділили: золоті та срібні речі відвезли до Харківського історичного музею, а з бронзи та заліза – залишили у Дніпропетровському крайовому історико-археологічному музеї. Тобто, колекцію розпорошили. Крім того, під час розкопок, ще до того, як туди приїхали археологи, фахівці-дослідники, дуже багато речей розікрали копачі, які там з лопатами та грабарками працювали.
Потім – на певний час про «скарб» забули…
Очолював розкопки цього капища молодий археолог Володимир Грінченко. У складі його групи працював Михайло Міллер, молодий, але біль досвідчений археолог. До речі, його старший брат, Олександр Міллер, на той час, відомий у Радянському Союзі археолог.
Тридцяті роки – час репресій. Михайлу Міллеру дивом вдалося вціліти. А Володимира Грінченка репресували, він відбував покарання у в’язницях за Уралом. Звільнився лише у 1947 році. Хворий, понівечений. Він готував статтю про Вознесенівський «скарб» у науковий журнал археології Академії наук, але не встиг її опублікувати. Вона побачила світ уже після його смерті, у 1948 році. Її можна побачити серед наших експонатів, у журналі.
Михайло Міллер під час окупації перебував у Таганрозі. На окупованій території. За походженням, він німець. І у 1943 році відбув до Німеччини. Спас собі життя. Мабуть, йому поталанило, що у тридцяті роки в ніякі лабети не попав. Працював він у Мюнхенському вільному університеті, а також у канадському університеті. 1951 року видав невеличку книжечку «Могила князя Святослава». Про неї у Радянському Союзі дізналися лише на початку дев’яностих років. А також наприкінці вісімдесятих, початку дев’яностих у нас, у Запоріжжі, появилися перші публікації про ці знахідки Вознисенівського «скарбу». На той час, зокрема, срібний орел, візантійське навершя прапора шостого століття, перебував у Харківському історичному музеї. Завдяки старанням, науковим інтересам Георгія Івановича Шаповалова, директора Запорізького обласного краєзнавчого музею, срібний орел був повернутий Запоріжжю.
– Це який рік?
– Орла до Запоріжжя привезли у 1985 році. Тому передував досить таки складний і тривалий процес – поки оформляли документи через міністерство тощо.
– А срібний лев?
– Лев також штандарт. Він був дуже оплавлений. Його не можливо реставрувати, а отже й експонувати. Срібний лев залишився у Харкові.
– Відомо, що на орла також претендували й болгари.
– Так, коли про Вознесенівський «скарб» поширили інформацію в пресі, тоді ж деякі болгарські патріоти та краєзнавці раптом згадали, що десь тут, у Подніпров’ї, у 700 чи у 701 році загинув хан Аспарух… Втім, за дослідженнями наших провідних істориків, зокрема, Георгія Івановича Шаповалова, ми маємо сміливість заявити, що у капищі на Довгій Могилі був похований князь Святослав – Святослав Хоробрий, який загинув саме тут, поблизу Дніпрових порогів, у березні 972 року.
– Що тепер знаходиться на місці капища – зокрема, на могилі Святослава Хороброго?
– Ця територія ще у тридцятих роках була згладжена, зрівняна, там збудовані наші запорізькі заводи.
– Які саме корпуси, цехи і якого заводу?
– Шляхом накладання мап сучасного міста Запоріжжя на тодішню, тридцятих років, болгарські дослідники визначили, що це територія Запоріжкоксу. За іншими гіпотезами, Запоріжфлюс або Запоріжскло. Припускають також, що це може бути вулиця Брянська. Достеменно не відомо. У будь-якому разі, болгарськими патріотами пам’ятна дошка була встановлена на Запоріжкоксі. Дякувати Богові, що завод пішов на зустріч, до дошки можна підійти і подивитися.
– Так, це могила Святослава чи Аспаруха?
– Українські науковці ретельно досліджували це питання і стверджують, що могила Святослава, що засвідчили численними публікаціями у наукових виданнях. Болгарські історики поки що не видали жодної наукової роботи.
– Наскільк мені відомо, болгари називають срібного орла своєю національною реліквією.
– На нашу думку, срібний орел – римський штандарт. Символ легіону римських воїнів, який дійсно існував в історії. Ми бачимо два ряди «шишечок», по шість вздовж кожного крила, що безпосередньо підтверджує належність цього орла саме римському легіону, який мав такий штандарт. Далі – лапи орла обвила змія, що також має свою історію, коли на одне з італійських міст напали змії і той легіон спасав городян від них, і згодом на їхньому штандарті з’явився цей символічний знак. Болгарські патріоти посилаються на те, що на грудях орла є напис «Петрос», і прив’язують це до болгарського царя Петра. Втім, літери були гравійовані пізніше, аніж виготовлений орел. Отже їхні доводи не збігаються з історичними фактами.

Раніше уже розповідав про загибель князя Святослава, а також про археологічну дніпробудівську експедицію (тоді – Дніпрельдержибуду), про Володимира Грінченка та Михайла Міллера. Нагадаю, Володимир Грінченко поховання капища на Довгій Могилі відніс до шостого-восьмого століття, Михайло Міллер – до десятого. Крім того, Михайло Міллер у своїй «Могилі князя Святослава» називає Володимира Грінченка молодим і недосвідченим, мовляв, він «не дослідив до кінця», спішив, бо «думав… використати для своєї наукової дисертації». У 1938 році «за розпорошення музейних експонатів» Володимир Грінченко був заарештований як «найлютіший ворог радянської влади»…