Власне, за рекомендацією саме Яворницького, в 1928-31 роках Володимир Грінченко під час Дніпрельдержибуду (будівництва Дніпрової державної електричної станції, нині Дніпрогес ім.Лєніна) керував розкопками третини археологічних об’єктів (всього було 99 об’єктів). В одному із звітів (архіви СБУ за 1932 рік) Дмитро Яворницький засвідчить: “Під час роботи В.А.Грінченко виявив ініціативу, розшукавши і дослідивши об’єкти виняткового значення (Кічкаський скарб, канцирська керамічна монуфактура та інші)”.
Михайло Міллер працював разом з Володимиром Грінченком, був контролером-спостерігачем в дніпрельдержибудівській археологічній експедиції. Певно ж причетний і до Кічкаського скарбу.
Вдруге Міллер в Запорозьких краях засвітиться в 1941 році, коли очолював нацистку археологічну експедицію, завданням якої було – знайти рештки черняхівської культури, тобто готів. Адже, за переконанням вчених з оточення Гебельса, готи – арійці. Розкопки велися не тільки в довкіллі Дніпрових порогів, а й в Кам’яній Могилі. Копали військовополонені, серед яких, до речі, був Олександр Бодянський – запорізький дослідник, учень Дмитра Яворницького. У полоні Міллера він зумів приховати знахідки – “аж два мішки”, завдяки чому його не розстріляли червоноармійці, як “зрадника”. А ось з Міллером в 1941 році Бодянський зустрівся не в перше – вони були знайомі ще з часів Дніпрельдержибуду, і теж був свідком Кічкаського скарбу.
Кічкаський скарб…
За Міллером, це 1500 золотих речей у вигляді бляшок та грудочок від стопленого металу, 50 залізних стремен, також пряжки, кільця тощо від кінських уборів, 2-3 пари стремен були орнаментовані срібною та золотою насічкою…
Нині з Кічкаського скарбу в Запорізькому обласному краєзнавчому музеї експонуються лише деякі в основному залізні предмети і копія срібного орла, оригінал якого болгари вважають власністю хана Аспаруха.
Втім, за переконаннями Міллера, головне – місце, де був знайдений Кічкаський скарб, бо є могилою Святослава. Обгорілі-оплавлені предмети вказують, що це було ритуальне поховання. “Трупоспалення на кострищі зо всім майном та зброєю, – наголошує Міллер, – вживалося вже на зорі античного світу”. На підтвердження він приводить в приклад похорони Гектора та Юлія Цезаря. “Для часів кічкаської могили, – продовжує Міллер, – маємо найбільш відомий опис такого ж поховання «значного русина» обрядом трупоспалення на кострищі у арабського письменника Ібн-Даста… В археології маємо відому Чорну Могилу, в Чернігові, що її розкопав Д.Самоквасов. Тут в могилі було знайдено рештки трупоспалення якогось руського витязя 9-10 ст. Всі речі Кічкаського скарбу з боку стиля та техніки свого виробу – характерні для візантійської культури 8-10 століть”.
І так далі – Міллер приводить чимало доводів на користь своєї гіпотези, а у всіх “смертних гріхах”, що місце поховання Святослава проігнорували, звинувачує Володимира Грінченка.
“В.Грінченко, – обурюється Міллер, – гадав, що це звичайний скарб… Весь комплекс ритуалу поховання не досліджено до кінця і, можливо, що десь там же лишилися ще невиявлені частки поховання. Безперечність та непохитність такого розуміння пам’ятника, повністю визнав і проф. Л.Мацулевич – найкращий знавець, мабуть на всю Європу, византійсько-варварських культур, в приватній розмові зі мною в 1932 році”. А ось “молодий археолог” Грінченко – “досліди та опис цієї знахідки думав… використати для своєї наукової дисертації”.
Міллер звертається до патріотів і закликає: “Конче потрібно в майбутньому, як тільки зміниться існуючий в Україні стан, перевести на місці знахідки поховання найширші додаткові розвідкові розкопи та розшуки. На тому ж місці мусить бути побудований пам’ятник українському князеві-лицареві Святославові, а гора називатися «горою Святослава». Це ми заповідаємо молодим українським археологам, історикам та патріотам”.
У квітні 1937 року Володимир Грінченко очолив Центральний історичний музей в Києві. А вже в серпні газети “Пролетарська правда” і “Комсомолець України” звинуватили нового директора “в розпорошенні музейних експонатів, переслідуванні старих спеціалістів…” тощо. Грінченко спробував спростувати брехню, втім марно. Його звільнили. Від переживань він навіть захворів, довго був прикутий до ліжка. А тільки-но став на ноги, почав шукали бодай якусь роботу, як його заарештували за звинуваченнями “у контрреволюційній діяльності” та “участь в антирадянській націоналістичній організації”. “В червні 1938 року, – розповість уже після війни Грінченко, – на моє прохання очної ставки з членами контрреволюційної організації, слідчий відповів, що її я отримаю лише тоді, коли мої кістки будуть повністю потрощені, а шкіра стане суцільним мішком. Тут же він передзвонив слідчому Крещанівському і попросив у нього “махалку”. Через дві хвилини останній заніс до кабінету задню ніжку стільця, дав мені в зуби і питав чи бачу я, що це таке, а також чи усвідомлюю, що буде надалі”.
На допиті 20 липня 1938 року Грінченко підписав все, що від нього вимагали, що він “найлютіший ворог радянської влади”, а крім того, “псував знайдений при розкопках матеріал, який мав наукову цінність, комплектував матеріали в музеї не за історичним, а соціальним принципом”.
Наприкінці 1939 року Грінченка засудили на 5 років виправно-трудових робіт і відправили етапом до Красноярського краю.
У 1947 році він повернувся до сім’ї, але дуже хворів, 19 квітня 1948 помер…
В «Повісті минулих літ» сказано, що у 972 році, «коли настала весна, поплив Святослав через пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І убили Святослава…» Конкретних відомостей про місце загибелі князя Святослава нема, окрім згадки про те, що він загинув «на порогах».
Хто бував на Хортиці, на Чорній скелі бачив знак ймовірного місця загибелі Святослава, встановлений на забаганку совіцького письменника Семена Скляренка. У 1958 році він побував на Хортиці і сказав, що за сюжетом роману “Святослав”, який він тоді писав, найкращого місця загибелі князя не знайти – на Чорній скелі поблизу Січових воріт…
Достеменно не відомо, але вважають, що перший знак місця загибелі Святослава був встановлений з ініціативи Дмитра Яворницького на Ненаситецькому порозі у 1913 році.
У тридцятих – пороги затопили штучним водосховищем, що перед греблею Дніпрогесу.
Володимир Грінченко 28 липня 1932 року у листі до Дмитра Яворницького написав: «Порогів, кажуть, вже нема. Не віриться їй-богу. Замовк Ревун, утишився Ненаситець — не списана стихія. Сурський, Лохан, затоплений Перун, і Канцірка пойнята вся водою. Не віриться й цікаво. Та що тепер, хіба що згадки залишились, історія своє сказала слово».
Втім, у 1941 році після зруйнування греблі і часткового спуску водосховища над водою піднялися окремі скелі Ненаситця, пам’ятник Святославу знову побачив сонячне світло. А у 1943 році, після другого підриву греблі, вода впала настільки, що повністю оголився навіть Ненаситець. Після війни, у 1947 році, перед затопленням порогів, чавунну дошку з Ненаситця перенесли і тимчасово встановлена на узбережжі навпроти (село Микільське), у 1952 році відлили копію, а оригінал безслідно щез, кажуть, тепер десь у Києві.
P.S. Як на мене, Лєнін-Ульянов був чоловіком вченим, добре знав історію, тож добре усвідомлював, що чинив, і не випадково тицьнув пальцем на мапу, вказавши місце, де будувати першу совіцьку електростанцію…
Треба тільки собі уявити, що відбувалося за порогами, коли сюди прийшли дніпрельдержибудівці.
Недалеко від Кічкаського перевозу знаходилася Вовча глотка. Вище перший знизу поріг Вільний. Далі ще дев’ять порогів та численні острови.
Кічкаська гора домінувала над всією цією околицею. “З верховини гори, – ділився враженнями Міллер, – розгортався єдиний незабутній краєвид на десятки кілометрів. Униз – на Хортицю та Великий Луг, вгору – на початок порогів, на схід – безкрайні степи. Під горою – Кічкаський перевіз та середохрестя великих шляхів. І вгору і униз по багатьох місцях блищала срібна поверхня Дніпра на віддаль якої тільки можна було досягти оком”.
8 листопада 1928 року розпочалося будівництво з “урочистості” – підірвали скелю Кохання, що на правому березі Дніпра. І взялися за розробку лівого берега – Кічкаса. За проектом, належало все зрівняти – зняти кількасотметровий шар землі на території 2 на 2 кілометри Кічкаса.
Завданням дніпрельдержибудівської археологічної експедиції, створеної з ініціативи та за клопотаннями Дмитра Яворницького, було хоч щось врятувати з-під лопат копачів. Часу на роздуми не було. Врятоване – лише мізерна частка з того, що безглуздо знищувалося будівельниками. Тут перекопані і перериті, змішані із землею і залиті бетоном археологічні факти історії 30-20-тисячолітньої давнини, часів становлення Київської Руси, козацької доби…
Наприклад, місцевий учитель гімназії Мартенс, який також був в складі археологів, буквально лягав поперек дороги лопатарям. Дійшло до того, що керівництво будови розпорядилося: “Мартенса не пускати, гнати в три шиї”.
У записці Дмитру Яворницькому Мартенс описав ті пам’ятки, які назавжди втрачені і наприкінці додав: «У мене вже немає сліз!»
Невдовзі Мартенс зник безвісті. Ймовірно потайки був страчений він і його родина, бо на сьогодні ніяких відомостей нема: ні імені, ні де та на якій вулиці жив тощо. Відомо тільки, що вчитель гімназії Мартенс…
Немає коментарів:
Дописати коментар