Вуженятко

Ось маленьке вуженятко.
Ще не відає порядку.
Попід травкою шурх-шурх –
Не злякалось диких мух.

Могили предків

Кургани злилися воєдино зі степом ще за часів енеоліту і бронзової доби. Починаючи від III – II тисячоліття до н.е., ймовірно, навіть раніше. “Степові піраміди” – могили. Споконвіків завжди доглянуті.
На деяких споруджувалися святилища. Пізніше половці ставили на кургани свої кам’яні скульптури… Скіфи – називають могилами предків. Що, до речі, ще раз підтверджує, зокрема, що скіфи раптово не виникли і раптово нікуди не зникали, і не прискакали з Сибіру, як намагаються світ переконати московські академіки типу Рибакова, щоб сфальсифікувати історію, нібито мокселі і скіфи – одного племені народ «с раскосыми и жадными очами».

У хмелю

На Хортицю зміг потрапити аж в одинадцятій… Але ж я люблю Сонце – коли воно палить до нестями. Спускаюся в яр, як у піч. А піднімаюся на гору – вітер з жаром, ароматизований пахощами трав. І так кілометр, другий – вгору, вниз, з яру на гору.

Минуле на долоні

Навіть не знаю, якими словами описати. Це щось надзвичайне. Неймовірне. Таке враження, ніби мене занурили в окріп, а слідом обдали крижаною водою – і тут же заново народився. Світ перевернувся… Ні, це раніше світ для мене був перевернутим. Коротше…
Тримав у руках пергамент 1231 року. Часописи XIV-XVI століть…
Доторкатися до цих документів – все одно що мандрувати на машині часу. Були кіммерійці і скіфи, цармати (не плутати із сарматами)… До речі, в одному з літописів, що я щойно бачив, написано: “с кифами” – окремо. Тобто, треба розуміти: “з китами”.

Безсмертники

Золотий Змій

Раніше мені змії траплялися в траві, в скелях, було, що й на стежці, але здалеку. А ось так, щоб зовсім близько… Минулого року в плавнях, коли відбив від себе – мабуть, я на нього наступив чи йшов біля гнізда. Сьогодні першим, хто мені стрівся на Хортиці, був змій. Він йшов по стежці. Поважно. Виблискував на сонці своїм золотим вбранням.

За мною дощ гнався

Прокинувся десь по четвертій, глядь у вікно – ніяких сонячних ознак. А за прогнозом ніби ж нічого такого не обіцяли. Вліз в штани і посунув на Хортицю. Хмарно, аж темно. Не звикати. Дощ – то й дощ.
Поки їхав, уявляв, що оце замість Хортиці міг би десь на ялтах-курортах, як на каторгу, повзти на пляж – насолоджуватися кримською антисанітарією. Як згадаю ті пляжі за ґратами… Ті їхні забігайлівки, які вони називають ресторанами. Б-р-р-р! Останній раз в Криму був два роки тому. Все, більше туди ні ногою. За ті ж гроші можна чудово і комфортно відпочити, приміром, в Туреччині чи Болгарії. Але я зараз хочу бути на Хортиці, хочу встигнути її запам’ятати ще незнищенною. Небагато, та дещо ще залишилося від Хортиці. Ось туди і прямую – навіть в дощ.
Це як похорон – коли небіжчика виносять і рідня вдивляється в його обличчя, щоб лишити в пам’яті, навіть фотографують…
На похорон не запрошують. Тому й я нікого не зову… Це процесія тільки для своїх.
Якби я вмів плакати, то поливав би слізьми Хортицю, як дощем.