Хортиця. Загубилось бабине літо у квітневому тумані, та як прокидається сон-трава

Зранку був такий густий туман, що за кілька кроків – нічого не видно…

Йшов стежкою у туманне внікуди. Молочна мряка. Лише на гілочках виблискували перлинками крапельки ранкової роси на павутинні…
Певно, це павутиння з бабиного літа загубилось. Його дуже багато. Повсюди – на кущах і деревах…
Але яке може бути бабине перезріле кохання у квітні? Я сьогодні приїхав на Хортицю – на первоцвіти. Щоправда, коли занурився у туман, десь там йойкнуло, що без сонця ніц не побачу. Втім… Ми з первоцвітами побачились! Як й у попередні роки. Сюди навесні я приходжу з дитинства, і все заради цієї неперевершеної блакиті…
На дні яру… Зверху й повсюди туман. Аж димить. А тут – блакитне море… Проліски. Тиша.
Весна…
Вже на зворотному шляху… Змився з роботи, треба було повертатись. Так ось, пощастило побачитись й зі сон-травою. Вона тільки-но прокидається…
Далі – на світлинах, все, як було – моя Хортиця, моє щастя…