Вперше дощ під вербою мені стався у Каневі, коли їздив до Тараса, про що уже тут на блозі раніше розповідав. Не пам’ятаю, ймовірно також саме 22 травня – знаменний день… Була спека. Хотів сховатися в холодок під старою вербою. А вона мене зливою…
А сьогодні на Хортиці понад берегом всі старі верби плачуть.
Але це не дощ. У Каневі я тоді плакав, а верба рясно дощила. Вона ніби мене заспокоювала, що Україна ще отямиться – «…буде син, і буде мати, І будуть люде на землі».
«І на оновленій землі Врага не буде, супостата…»
Сьогодні верби плакали. «Герої невмирають»? – Герої гинуть! Наших хлопців, як курчат б’ють – з-за спин так званого мирного населення… Якщо це «мирне населення» стало на бік загарбників, то… Чому не можна відкрити вогонь? Донецькі й луганські й без того прокляті – за злочин вони мусять відповісти.
Гинуть найкращі, і на Хортиці верби плачуть…
Немає коментарів:
Дописати коментар