Розквітла Груша Шевченка


Спекотними серпневими ночами під цією грушою у альтанці ночував Тарас, коли гостив у старого козака на Запорожжі.

Уже понад двісті років Груша Шевченка по-весняному вбирається у білі квіти. Й цього року цвіте рясно.


Колись на цих пагорбах вздовж Дніпра, навпроти Хортиці, були зимівники козака Нешкреби. Тож і називали цей кут Нешкребівкою. А після нищення Запорозької Січі нові московські “хазяєва” перейменували сільце у Вознесенівку - відповідно до назви тутешньої церкви. Тепер тут, під самим боком нинішнього адміністративного центру Запоріжжя, пустир.


Стару грушу тут огородили ще в сімдесяті роки минулого століття: спочатку дерев’яним, а згодом металевим парканом. Краєзнавці стверджують, що ця груша росла на подвір’ї козака Прокопа Булата, у якого у серпні 1843 року гостив Тарас Шевченко. За переказами, через спеку Тарас ночував у альтанці під грушою.


Знайшов цю це дерево запорізький краєзнавець Юрій Вілінов. Коли Вознесенку почали зносити, він намагався з’ясувати, де була хата Прокопа Булата. Звіряв місцевість зі стародавніми мапами, шукав хоч якісь залишки фундаменту, але марно. “Допомогла коза, прив’язана до старої груші”, - зізнається краєзнавець. Літня хазяйкою цієї кози виявилася тутешньою, все своє життя прожила у Вознесенівці. Вона підтвердила, що ця груша стояла саме на подвір’ї Булатів, показала, де була його хата у Перекопському провулку. Юрій визначив вік груші, виявилося - двохсотрічна.


Відкриття краєзнавця сподобалося просвітянам, і з того часу на Шевченківські дні під цією грушою збираються запоріжці, читають вірші Великого Кобзаря, співають. А грушу величаво називають Грушою Шевченка.


Поки що дерево не є пам’яткою історії - цього ніхто ніде офіційно не визнав. Або не хоче визнавати, бо вона, певно, як більмо в оці для тих, хто націлився забудувати цю територію. Тож, як непам’ятка історії, груша не охороняється державою. Її охороняють містяни, небайдужі до історії рідного краю.


Тарас Щевченко мандрував від Катеринослава (нині Дніпропетровськ) вниз по Дніпру – до Хортиці. Коли переправився через Кічкаську переправу, на околиці Нешкребівки (нині це перехрестя вулиць Лєрмонтова і Перемоги) біля вітряків зустрів дідів, старих козаків. Серед них був і Прокіп Булат, який і взяв до себе Тараса поквартирувати. За переказами, через спеку Шевченко ночував у Булатів у альтанці під грушою. Щодня ходив на Хортицю, обійшов острів по колу кілька разів. Його супроводжував син старого козака Роман Булат, який був на два роки молодший за Шевченка. Не важко здогадатися, про що вони говорили і з ким Роман знайомив Тараса на Хортиці. За рік у листі наказному отаману чорноморських козаків Якову Кухаренку, датованому 26 листопада 1844 року, Тарас Шевченко написав: “І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися…”.


Написано для Depo.ua Квітуча історія: у Запоріжжі розцвіла Груша Шевченка

Коментарі