Звідки беруться діти

Кажуть, філологи довго не одружуються, бо начитаються отієї романтики і потім …ніяк не можуть змиритися з реаліями життя, здебільшого так ніколи й не спускаються на землю – пурхають собі з хмаринки на хмаринку.
Діти лікарів теж не такі, як всі – забагато знають.
В мені змішалося одне й друге – злилося до купи несумісне.

Виріс у середовищі студентів-медиків – на здоровенному балконі гуртожитку… Улюблене заняття – у неділю десь між четвертою і п‘ятою ранку запускати на балконі літачок. Був у мене такий з лампочкою. Якщо його кілька разів човгнути і відпустити, він світився і гучно гуркотів. Але я запускав його не заради цього. Літачок будив тутешнє населення, хоч тьоті й дяді обурювалися, але знаходився хтось, хто сидів зі мною, розважав (читав свої медичні книжки і конспекти) поки батьки були на чергуванні. По ночам мама працювала на швидкій. Інколи у вихідні вдень.
Ось одного такого недільного дня з Олечкою, а її мама разом з моєю підпрацьовували, ми попрямували до лікарні. Нам було по чотири рочки. Не пам‘ятаю, хотіли попросити на щось дозвіл чи щось таке. Лікарня від подвір‘я, де ми гралися, була недалеко. В лікарні нас знали, тож стрічали привітно. А цього разу ми застали метушню – якраз привезли проблемну породіллю. Тьоті-дяді бігали туди-сюди, нам хтось шикнув: «Не заважайте, ви ж бачите, не до вас…» Ми з Олечкою слухняно знайшли собі місце в куточку, і сховалися за ширмочкою… З відти терпляче …спостерігали за дійством. Побачене вразило на все життя. Дяді-тьоті спочатку були заклопотані і серйозні, а потім всі одразу зраділи, коли немовля закричало. І …треба було бачити їхні очі, коли ми з Олечкою раптом із-за ширмочки погукали своїх мам.
Не знаю, що на нас найшло, але то був не страх – зовсім навпаки – якийсь непояснимий стан щастя, і від того ми синхронно пропищали: «Мамо! Мамо!»
Зрозуміло, про побачене в той же день ми з Олечкою навипередки розповідали іншим друзям-одноліткам у дворі. Щоправда, це не зовсім сподобалося деяким батькам, і вони висловили своє фі нашим, а наші, у свою чергу, спробували, як я тепер розумію, дуже коректно пояснити нам з Олечкою, що й до чого, і що не все лікарське можна розповідати людям.. але ми раділи уже з того, що саме завдяки нам малеча з перших вуст нарешті дізналася – звідки беруться дітки…
Вдруге у своєму житті я «дізнався звідки беруться дітки» 10 років тому, коли народився мій Петрик.
У другій половині дня телефоном мене буквально вирвала з роботи Людмила Костянтинівна, акушер-гінеколог, мамина однокурсниця. З її мату-перемату розумію, що діється щось надзвичайне. Приїхав до пологового будинку. В приймальному відділені серед зали на табуретці сидить моя дружина – зарьовсана-зарьовсана, як прокисле морозиво на сонці – душероздірающеє зрєліщє. З мату-перемату Людмила Костянтинівни розумію, що в даному разі, крім матів, інших слів уже не знайти, і що мені треба поговорити зі своєю дружиною, і ще підписати документ… Як з‘ясувалося, води вже давно відійшли і крім «кесаря» іншого шляху немає. Людмила Костянтинівна пояснювала, що пані дограється і дитинку доведеться витягати частинкам. А пані несамовито кричала: «Витягайте частинкам, я не хочу цієї дитини!»
– Так, – кажу Людмилі Костянтинівні, – давайте в операційну.
– А операційну я вже звернула, – відказує вона.
– Так разворачуйте!
…і пані потягли на клізму. Під несамовиті крики і орудою санітарок пані насрала мабуть з піввідра. Потім ми її усипили, як собаку…
Під дією заспокійливих пані нарешті затулила пельку.
Далі в ліфт і операційну.
Ти куди? – чую голос Людмили Костянтинівни. – Будеш мені асистувати, бачиш уже нікому.
Санітарочки вдягли на мене білі причандалля і…
Коли закричав малий, забулось все, що було перед цим – надзвичайно щаслива мить, відчуття, як ніби в польоті…
Санітарка підхопила малого і понесла в раковину мити, а ми з Людмилою Костянтинівною заштопали пані – красиво, понад лобком, щоб, коли здумає одягти міні-брікіні, на пляжі не було видно…
Дня чотири пані відходила від наркозу, але й після того відмовлялася брати на руки малого… Довелося, крім акушера-аматора та гінеколога-сантехніка, ще й попрацювати психоаналітиком… Через тиждень приклала до груді…
Перше слово, яке сказав малий, було «тато».