Сині очі, чорні брови...

Оксана йшла парком. Дивиться – а на зустріч знайоме обличчя. Сині очі й чорні брови! Вона й досі в них закохана.
– Андрію! – вигукнула вона.
Андрій відразу не впізнав. Затримав погляд, певно, намагався згадати, хто ця жіночка, що його кличе.
– Ой, – нарешті промовив, – Оксано, це ти? Тебе не впізнати. Змінилася…
Оксана тільки-но хотіла нагадати, що його очі й брови на неї діють як гіпноз і що… Аж раптом до Андрія підбігли два хлопчики.

– Тато! Тато! Ми тебе там чекаємо, – дзеленчали на перебій хлопчаки, – а ти тут…
– Це мої сини, – сказав Андрій Оксані. – Павлику вже 10 рочків, а Степанчику скоро 9.
– Вже дорослі, – мовила Оксана, – до школи ходять.
– Так, ось зустрічаю.
– Тато! Он мамо! – перервав їхню розмову Павлик.
– Мамо! Мамо!
Брати побігли у бік зупинки. Слідом за ними пішов і Андрій. З маршрутки вийшла вродлива струнка блондиночка. Родина обнялася. Поцілувалися. І щось обговорюючи між собою, пішли далі вулицею.
Андрій навіть не озирнувся…
Оксана підвела голову і подивилася на небо. Вітер повільно гнав хмари. Час від часу з-під них визирав місяць. Повноколий, жовтогарячий, він ніби хотів попередити її про щось дуже важливе, але не встигав. Хмари знову затуляли його. Оксана вже втомилася плакати. Тут парком блукала вже години зо три. Самотня і безпорадна. На уроці їй стоншило. Вона хутко вибігла з класу. Встигла до туалету. Слідом заскочила її подруга Маша.
– Оксаночко, – звернулася до неї, – на тобі лиця немає. Що сталося?
Подруги сіли на підвіконня. Маша втішала Оксану, вивідуючи у неї симптоми.
– Так, ти ж вагітна! – здогадалася Маша.
– Машо, я не знаю…
– Та, ні! Всі ознаки. Це ти від Андрія залетіла?
– Ні!
– Як ні? Оксано, не треба. Я нікому не розкажу. Не переживай.
– Добре.
Власне, Оксана толком й не знала, вагітна вона чи ні. Завдяки цій розмові з Машою, трохи розібралася, що й до чого.
– Ти від нього залетіла, тож і йди, проси гроші. Матимеш 80 гривень і зробиш аборт, – наказала Маша. – Йди зараз!
Андрій був набагато старший за Оксану. Закінчив університет. Відслужив у армії. Працював на якійсь фірмі комп‘юторщиком. Познайомилися вони в парку, на дискотеці. Тоді, Оксана разам з Машою, як самі собі казали, шукали пригод. І знайшли.
Андрій відразу дуже сподобався Оксані. Маша це зрозуміла і не стала заважати. Щось таке проговорила, що на неї чекають і хутко зникла. Оксана і Андрій залишилися одні. Сиділи навпроти один одного за столиком. Сині очі і чорні брови Андрія подіяли на Оксану, як гіпноз. Вона не могла відвести від Андрійкового лиця очей. А він, ніби випробовуючи її, також дивився їй прямо в очі. Мовчали. Оксана не пам‘ятає, скільки так тривало, але їй було дуже добре. З нею ніколи раніше такого не траплялося. Вона була ладна на все, що він прикаже. Хай тільки накаже.
– Може ще кави? – несподівано запитався Андрій.
– Ні, дякую.
– Тоді ходімо в парк.
І вони пішли. В розмові Андрій з‘ясував, що Оксана ще школярка і дуже обурився. Запропонував їй повернутися до дому, щоб мати не лаялася. Але Оксані не хотілося йти до дому. Їй не хотілося переривати цей щасливий стан душі. І вона умовила Андрія погуляти разом ще трохи.
– Добре, – заспокоїв він дівчину, – раз ти старшокласниця, то, думаю, можна погуляти ще трохи.
І це «трохи» тривало до ранку. Оксана ранішню зустріч зі своєю знервованою матір‘ю на порозі сприйняла, як належне. Вислухала і покаялася. І мріяла про нову зустріч з Андрієм…
Другої зустрічі не було.

Після розмови з Машою Оксану відпустили зі школи до дому, але вона довго ходила парком, щоб ніхто не бачив її сліз.
Сльози з очей лилися самі по собі і Оксана не могла їх зупинити. Навіть втомилася плакати.
Вечоріло.
Йти до Андрія за грошима на аборт, як наказала Маша, вона не відважилася. Оксана постійно вже кілька місяців потайки слідкувала за хлопцем. Знала про нього все. І жодного разу не давала йому про себе знати. А цей раз тим більше. Адже минулої неділі вона, ніби та злодійка, ховалася за людьми в церкві, коли Андрій вінчався…
І тут Оксана твердо вирішила для себе: «Буде у мене дитина! У мами ж я є. І мама ні разу не сказала, хто батько. Тож, так вчиню і я».
Свою нещасливу жіночу долю Оксанина матір намагалася заглушити роботою. Працювала санітаркою в лікарні. А які вони, ті заробітки зі шваброю? Завжди по копійці збирала, щоб хоч щось іноді купити дочці. Тож, Оксана одягалася завжди дуже скромно. А її мати ходила в старезному одязі, але завжди охайна і чиста. До порядку привчила й дочку.
Розмови на задушевні теми ніколи не вела. Характер у неї був суворий. Отож за шістнадцять років жодного разу не згадувала про Оксаниного батька. Ніколи і ні за яких обставин. А Оксана не осмілювалася питати.
На диво, Оксанину вагітність ніхто не помічав, навіть мати. То була її таємниця. А Маша більше нічого не розпитувала, щоб не краяти подрузі серце.
Оксана вдома чекала матір з роботи. Зготувала вечерю. Каструлі закутала одіялами, щоб було все гаряче, коли прийде матір. Аж раптом їй стало млосно. Оксана попрямувала до ванної кімнати. Ледь переступивши поріг, відчула, що з неї щось випадає. Миттєво підхопила…
Дитинка! Це ж чудо! Вона стільки чекала цього моменту!
Інтуїтивно збагнула, що треба ножиці. Все робила механічно. Дістала з шухлядки ножиці, перерізала плаценту…
Дитинча закричало…
– Тихо! Тихо! Мама ось-ось має прийти. Почує, буде лаятися! Куди ж мені тебе подіти, щоб мама не дізналася…
Дитинча не вщухало. Горлопанило, здавалося, все гучніше і гучніше.
Крик затьмарив їй розум. Схопивши мотузку, дівчина стиснула дитині шию, щоб не кричало. І малюк замовк…
– Зараз прийде мама, – бурчала про себе Оксана, – треба тут все прибрати після себе, бо знов буде лаятися…
Оксана ганчіркою протерла підлогу. Попрала ганчірку. Дитинча лежало у кориті. Взяла його і хотіла кинути у целофановий пакет та раптом згадала, що на вулиці вже зимно, тож, щоб не змерзло, взяла із шафи наволочку, вкутала малюка і поклала в пакет. Хутко вибігла з дому.
– Куди його заховати від мами? Куди? Боже, підкажи мені! Куди?..
Свій згорток кинула в ящик для сміття і вернулась в квартиру, щоб доприбирати. Все ж таки встигла до приходу матері…

Випускний клас Оксана закінчувала уже в колонії. І це ж треба було так статися, що тільки-но випустили її на свободу, йшла до дому парком, як зустріла Андрія – сині очі, чорні брови… Як в тій пісні: «Ви смієтесь, а я плачу…»