Букет мамі

Букетик уже зів’яв. І рука втомилася тримати. Спітніла. І листочки з ніжками квітів змокріли від руки. Їх я сам збирав у бабусі під хатою. Тож мусив довести – вирішив не розжимати руку поки не побачу маму.
Ми з дідусем до міста виїхали дуже рано, над селом тільки-но сходило сонце. Коли зривав, ромашки були мокрими від роси, і прохолодними. А ось в руці зігрілися, від її вологи розм’якли і втратили товарний вигляд.
Дідусь сказав, що зараз буде зупинка, і запитав:
– Ти хочеш вийти?
Я дуже хотів вийти. Треба було квіти винести на повітря, щоб оговталися від автобусного тепла. Але тут раптом…
Я букетик тримав ближче до щілини в дверях. Звідти дуло, протяг охолоджував ромашки. А коли дверна гармошка з пилососним шипом розшторилася, міцно затиснувши мою руку, я відразу ж нахилився так, щоб приховати цю мою некмітливість.
– Ні, дякую, я посиджу в автобусі.
Було дуже боляче. Певно, автобус стояв недовго, щось хвилин п’ятнадцять-двадцять, а мені здалося вічність. А коли рушив, жінка, яка сиділа навпроти, побачила мою оказію і вчинила скандал водієві, мовляв дитині руку віддавив…
– Глянь, іроде, – репетувала вона, – у хлопчика рука зовсім засиніла!
Мені стало соромно за мою справді синю руку. Жінка намагалася розжати мені пальці, казала, що треба розмасажувати…
– Ні, не дам!
І сховав від усіх свою руку з букетиком за спину.
– Ну, ви тільки погляньте на цю дитину! Який впертий! Га! Інший уже б рьовав, а у нього не сльозинки. Терплячий!
Тут й інші жіночки стали до мене улюлюкати:
– Ти ж в кого такий впертий, козаче, в таточка чи мамку?
Вступився дідусь, коротко пояснивши, що я улітку гостив у діда з бабою, а тепер ми їдемо до мами, яка вчиться у місті у медінституті. І мене турботливі пасажири залишили в покої…
Цю історію й не пам’ятав би, якби мені час від часу її не переповідала мама. Тоді я був зовсім малим, ще не ходив до школи. Мама каже, що треба було бачити – мене на порозі квартири з протягнутою рукою і обм’яклими її улюбленими ромашками. Мама гладила мені пальці, цілувала і плакала, бо пальці у мене, хоч уже й не були такі сині, як в автобусі, але чомусь не відразу розжалися…