За мною дощ гнався

Прокинувся десь по четвертій, глядь у вікно – ніяких сонячних ознак. А за прогнозом ніби ж нічого такого не обіцяли. Вліз в штани і посунув на Хортицю. Хмарно, аж темно. Не звикати. Дощ – то й дощ.
Поки їхав, уявляв, що оце замість Хортиці міг би десь на ялтах-курортах, як на каторгу, повзти на пляж – насолоджуватися кримською антисанітарією. Як згадаю ті пляжі за ґратами… Ті їхні забігайлівки, які вони називають ресторанами. Б-р-р-р! Останній раз в Криму був два роки тому. Все, більше туди ні ногою. За ті ж гроші можна чудово і комфортно відпочити, приміром, в Туреччині чи Болгарії. Але я зараз хочу бути на Хортиці, хочу встигнути її запам’ятати ще незнищенною. Небагато, та дещо ще залишилося від Хортиці. Ось туди і прямую – навіть в дощ.
Це як похорон – коли небіжчика виносять і рідня вдивляється в його обличчя, щоб лишити в пам’яті, навіть фотографують…
На похорон не запрошують. Тому й я нікого не зову… Це процесія тільки для своїх.
Якби я вмів плакати, то поливав би слізьми Хортицю, як дощем.

…На Хортиці є пригорок, коли до нього доходжу, завжди кажу: «Привіт, Хортице! Ось я знову до тебе прийшов».
Сьогодні тільки-но привітав, як закрапало – дрібненько-дрібненько. З неба падали і падали по одній дощинці, ніби сльозинки. Це Хортиця відреагувала на мої сумні думки. Довгенько плакала.
Забрів на Скельки. Тут затишно, тихо. Дивися на вужів. Вони з води ловлять комах і вистрибують майже повністю. Слухав пташок – не зважаючи на дощик, висвистували. А може й підспівували жабам.
Качки-мами поважно крякали – вчили каченят ловити рибу. А малеча гучно пищала, раділа, що пірнати і хапати рибку за хвостики не так вже й складно.
Глянув на годинник – дванадцята. Я й не помітив – так швидко час минув. Подивився на небо і кажу: «Півдня поплакали. Мабуть, досить». Як не дивно, хмари роздвинулися і визирнуло Сонце. Що тут почалося. Птахи, комахи… Все ожило, радісно зажужало, зацвірінькало… І я поліз у воду – пірнати, як каченята.
Хортиця – як-не-як заповідник, рибалити тут заборонено. Тож, рибок за хвостики я не ловив. Просто плавав під водою, глибоко і далеко, розглядав водорості… Щоправда, Дніпро починає цвісти. Але так навіть цікавіше. Це рибки мене щипали за п’ятки, коли стояв на краю води.
На небі Сонце і ні хмаринки. Втім, чую десь зі сходу гримнуло. Потім ще й ще.
І птахи стали низько літати над водою. Хутенько зібрався і вперед. Озирнувся – зі сходу небо затягнуло чорним, а на краю Хортиці вже ллє. І не тільки гримить, а й блискає. Прискорив крок. А собі думаю, якщо дощем накриє, спущуся в яр і буду квакати, можливо й до ночі (правда, щось не дуже того хотілося). До зупинки – кілометри два-три. Хмари все ближче і ближче. Насуваються, ніби гоняться за мною. Подивися я ще раз на них і вирішив, хай буде, як буде.
Дощ не догнав, а може, Хортиця відпустила сухим. Тільки вскочив у маршрутку – полило…

Коментарі