Індуси

Індус врятував мою родину під час голодомору 1946 року, коли тих, хто не покинув своєї землі у 1941 році, залишився і вижив, після війни совіти морили голодом…
Другий собака у дідуся також був Індусом. Здоровенний, рудий і кудлатий…
Коли мені купили собаку, я його не задумуючись назвав Індусом.
Відчував, що це ім’я має якийсь підтекст, і дуже важливий для родини, але мені тоді цього не пояснили. Навмисно, щоб я, по своїй дитячій наївності, не ляпнув десь чого зайвого…
У наших краях, за часів так званих індустріалізації і колективізації, людей, які відмовлялися йти у колгоспи, називали індусами.

Бандура без душі та всесвітнє й тривале "глибоке занепокоєння"

У фільмі «Поводир, або Квіти мають очі» (англ. The Guide), режисера і сценариста Олеся Саніна, є символ – душа бандури, без якої вона не гратиме.
Кінострічка створювалася до нинішніх подій, коли ніхто навіть не міг собі уявити у страшному сні, що русскіє підуть війною на Україну, загарбають Крим і частину сходу країни… Втім, «Поводир» виявився пророчим, і передбачив трагедію, якою ця війна може закінчитися.
Хлопчик Пітер дивом встигає повернути душу бандури Іванові Кочерзі перед тим, як той відходить у Небеса…
Як на мене, душа бандури – та невеличка дерев’яна деталь інструмента, без якого бандура не співає, – це мова. Мова українського народу.
Бандура без душі – всього лише музейний експонат, як на світлині. Так само, й наш народ нині – без мови – лише тлінний музейний експонат… Адже «Спочатку було Слово…»
Зараз всі і повсюди розмовляють у нас мовою окупанта, мовляв, «Україна єдина, Украина единая» (слоган взятий з путінської «Единой России» – девізу «Русского мира»).
Без душі Україна приречена на… Так, приречена на поразку. Певно, це добре розуміють в НАТО, Меркуль і Обама… Тож, не варто дивуватися всесвітньому і тривалому «глибокому занепокоєнню».
Наша мова – найпотужніша зброя. Якби ми її застосували, погодьтеся, не було б такого, як зараз, коли одні – в окопах, а інші – безтурботно собі живуть-поживають та добра наживають, ну й для порядку у вишиванках та з національними прапорами виходять на «мєропріятія» – типу «мьі пахали» і «хто не скаче, той москаль»…

Я на Папі

Ще й у віночку… Відтоді минуло чотирнадцять років.
Взагалі-то, мені пощастило побувати на декількох месах (не в Україні), очолюваних Папою Іваном Павлом II, але у Києві – найважливіша.
Саме у Києві.
За офіційними даними, називають 200 тисяч, втім, як на мене, насправді було набагато більше, можливо, мільйон або навіть й два…
Злива, багнюки по коліна, не земля, а місиво… і море людей. Непогода нікого не зупинила. На стадіоні «Чайка» все поле було вщент заповнене. У будь-якому випадку, людей було не менше, аніж у Львові на іподромі, де за офіційною статистикою зібралося 1,6 мільйона.
Для України це була знаменна подія.

"Мирні дослідники", зрада та вбивства

Другий рік, з часів Майдану й дотепер, ніяк не можу збагнути… Зрозуміти. В мою голову таке аж ніяк не вкладається…
Ось, так звані русскіє, які раніше тусувалися тут, у мене на блозі, сипали компліментами щодо світлин з Хортиці тощо, а також по роботі, а це здебільшого науковці, серед яких провідні і поважні вчені з Москви та інших міст, – понад рік тому якось всі раптом затихли. Одні ігнорували, не відповідали на листи, інші, якщо й писали, то вдавали, мовляв, нічого не сталося. Декому з них намагався листовно пояснити, що під орудою Путіна русскіє солдати окупували Крим, вдерлися й загарбали частину України на сході, де вбивають людей, мордують полонених, руйнують населені пункти та підприємства, поливають артилерією та з танків землю, випробовують новітню зброю… Вчора свого листа науковцям Краснодарського краю навіть проілюстрував світлиною з осколком Граду і пояснював, що ця гостра залізячка, коли летить, розпечена, і якщо трапляє у людину, в’юном розриває все на шмаття і вижити ніяких шансів…
А сьогодні – наголошую, вперше за ці два роки – отримав відповідь.

Хортиця. Дивина та й годі... А льон цвіте синьо-синьо…

Це диво – Дивину густоквіткову (Verbascum thapsiforme Schrad) – можна побачити лише рано вранці, коли сходить Сонце. А уже ближче до одинадцятої години – ніби нічого й не було. Цього року Сонце не палить, а шкварить. Давно такого пекучого червня не було.
Я встиг побачити – як в перших променях Сонця яри виграють жовтогарячім цвітом. Вражає!

День журналіста... і "поляна" під паровозом

Паровоз за парканом з колючим дротом… Якийсь пам’ятник першому чи щось таке паровозу.
Дріт – вражає. Не знаю, як тепер, але ще зовсім недавно тут, на запорізькій дитячій залізниці, діяла піонерська організація… Так ось, я ж, як з неба впав. У Києві вважають, що я – запорізький, а у Запоріжжі, що київський, бо мій офіс у столиці. Тобто, виходить, нічийний. Як кажуть, не ждали, а я приперся – ходив сьогодні на святкування Дня журналіста.

Хортиця. Чимчикуємо в літо