Індус

Сусід дід Іван Сибіряк у 45-у пригнав отару овець. Казали, з Сибіру. Тож й діда тому називали сибіряком. Насправді його прізвище Красницький. А вівці – це нібито той скот, який перед німцями, як казали, евакували до Сибіру. До Сибіру чи ні, але деякий скот повернули.
Отару овець Сибіряк гнав разом з Ботанкою, здоровенною німецькою вівчаркою.
Ботанка привела двох цуценят. Чорного дід Сибіряк комусь віддав, а друге руденьке дісталося моїй мамі.

– Спочатку пес був у хаті, – розповідає мама, – я його дресирувала. Назвала Індусом. Навіть не знаю, чому. Мабуть чула від дорослих. У 45-у мені було шість років. Індус дуже швидко ріс.
Мама показує ліву руку:
– Ось, Індус лишив мені шрам. Я на нього несправедливо нагримала, а він схопив мене за руку. Просто тримав. І прокусив. Відпустив, коли вийшли з хати дід Василь і побачили…
Індус прожив довго.
– Наші знали, – продовжує мама, – що я їду додому. Це вже коли вчилася в медінституті, у Дніпропетровську. Індус за добу починав гавкати і радісно виляти хвостом, вибігав на дорогу, на зустріч автобусу. Розумний пес. В 46-47-у він нас спас від голоду. У 46-у я пішла в перший клас. Індуса знали всі в селі. На подвір’я нікого не пускав. А якщо хто й зайде до хати, то не вийде, поки хтось з домашніх не проведе. Восени, коли не було що їсти, начальник лісопитомника сказав татові: «Іване, від голоду помреш ти і твої діти, продай собаку». І обміняли Індуса на шкіру бика. Від неї потім відрізали по смужці і з фуражем варили нам… Але Індус на другий день прибіг додому. Тато відвів його знову назад. Пес був настільки сильним, що рвав ланцюги і знову й знову повертався. Невдовзі у лісопитомнику родилося мертвим лоша. Його хотіли прикопати, а Індус нікого не підпускав. Начальник прийшов до нас і каже татові: «Іване, йди й віджени собаку, бо, якщо дізнаються, що лоша мертве, посадять і мене, і сторожа». З того часу Індуса стали на день відпускати додому, а вночі він сторожував лісопитомник. Ще й виписували Індусу пайок – фураж, чим, власне, нас малих й годували.


Мій дідусь Іван, мамин батько, і Індус.


Мамин 2-й клас. Ті, хто вижив голодомор 1946-47 року… Мама каже, що голод був страшним, люди були кволі й хворі. Її однокласник помер від туберкульозу… Доходило до того, що мертвих їли. Тільки поховають, а на ранок розрита могила…


У білому платті, дивиться з-під лоба – моя мама, восьмирічна. Літом 47-го ловили ховрашків і здавали шкірки в школу. Ховрашки, як вважалося, їдять пшеницю, а отже шкодять совіцькому господарству. Тому дітей заставляли виливати й вбивати ховрашків, а шкірки здавати в школу. Діти гидували здирати шкірки, а у мами це виходило дуже добре, вона ж мріяла стати лікарем, отже не боялася крові. А м’ясо ховрашків тоді варили й їли всі…
І ще про Індуса. Мені, коли пішов у школу, купили собачку – карликовий японський доберман пінчер. Це зовсім мініатюрний песик із здоровенними вухами. Я його назвав Індусом. Не знаю, чому. Мабуть, тому, що чув розповідь про маминого Індуса. Мій Індус прожив одинадцять років – також годував сім’ю. Він мав медалі на виставках, тож його забирали до дівчаток, за що платили гроші.

Коментарі