Тільки-но вийшов на стежку мого сьогоднішнього маршруту, чую десь попереду щось дивно човгає – човг-човг і тихо, і знову човп-човг…
Обігнув яр і зрозумів. Хотів обминути й йти далі.
Дід – чистенький, поголений з вудочкою. Ледь ноги тягне. Він їх навіть не піднімає, човгає.
– Доброго ранку, діду!
– Здоровенькі були, внучку! – відповідає мені.
– На рибалку? – запитую.
– Да, десь тут був на берегу камінь. Минулого року я на ньому частенько сидів. Тепер не знайду.
– Ви у цьому році вперше?
– Еге ж.
– І яка тут риба ловиться?
Дід посміхнувся. Трохи помовчав і видав всю правду:
– Та не люблю я рибалити! Вудочку взяв просто так. Мені треба пройтись, кров розігнати, щоб циркулірувала. Раніше по Хортиці часто ходив, красиво тут, душу очищає. Й у минулому році бував. А ось, взимку мене болячка прикрутила, оце тільки сьогодні вирвався.
– Втекли з дому?
– Можна сказати, втік. Дуже кортіло побачити Хортицю, може, востаннє…
– Тоді, будь ласка, далеко не заходьте. За годину сонце буде пекти…
Дід подивився на мене, мовляв, звідки такий розумник, і з відчаєм вимовив:
– Добре…
– Хай вам щастить?
– Бувай здоровий!
Дід розвернувся і почовгав до зупинки. А може вдав, що повертається.
Я ж пішов далі. Думаю, дід все-таки десь посидів на берегу. Уже підвечір на зворотному шляху йшов і дивися на берег, мало що. Діда не було. Сподіваюся, з ним все гаразд…
Власне, на Хортицю я також приходжу кров розігнати, щоб моторчик працював. Ну, й пофоткати. Два тижні тут не був, а як змінилася. Уже нема того розмаїття.
Ще у маршрутці, тільки переїхали міст, звернув увагу – вздовж траси все всипане голубими квіточками, цвіте Петрів батіг… Щось ранувато.
Ходив довго, майже до плавнів. Здивувало Висяче болото. Воно все жовте від Дивини (Verbascum thapsiforme). Красиво, в перемішку з молоденьким очеретом.
Ну, й по дорозі дзьобав шовковицю. Взагалі-то, на Хортиці шовковиця особлива – росте на скелях, тож відрізняється за смаком від садової.
А ще… Навіть не сподівався. Абрикоса-дичка поспіла! Щоправда, не вся. Є ще й зелена. Така краще на сушку. Я ж вибирав маленькі сонечка – помаранчеві, солодкі й пахучі. Наївся. Відро точно утоптав. Ні, мене до абрикоси підпускати не можна…
Ось, такий перший день відпустки – абрикосовий.
Немає коментарів:
Дописати коментар