01 грудня 2006

Доля

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля…
Свого часу, професор Могилянки, доктор історичних наук Микола Олександрович Чмихов (1953-1994) розділив хронологію української історії на 532-річні періоди:
419 – 951 роки – Антський союз
(«анти» з грецької – «богатирі», теж саме, що давньоруською – «поляни»)
951 – 1483 роки – Київська Русь
1483 – 2015 роки – Козацька держава
Тож, черговий 532-річний період добігає кінця.
…скасовано Запорозьку Січ, знищено казацтво, немає Гетьмана…
Україна нині перебуває в ослабленому, замученому, виснаженому стані
і саме зараз народжується український етнос нової епохи.
Яким він буде – цей новий етнос?

03 листопада 2006

Букет мамі

Букетик уже зів’яв. І рука втомилася тримати. Спітніла. І листочки з ніжками квітів змокріли від руки. Їх я сам збирав у бабусі під хатою. Тож мусив довести – вирішив не розжимати руку поки не побачу маму.
Ми з дідусем до міста виїхали дуже рано, над селом тільки-но сходило сонце. Коли зривав, ромашки були мокрими від роси, і прохолодними. А ось в руці зігрілися, від її вологи розм’якли і втратили товарний вигляд.
Дідусь сказав, що зараз буде зупинка, і запитав:
– Ти хочеш вийти?
Я дуже хотів вийти. Треба було квіти винести на повітря, щоб оговталися від автобусного тепла. Але тут раптом…
Я букетик тримав ближче до щілини в дверях. Звідти дуло, протяг охолоджував ромашки. А коли дверна гармошка з пилососним шипом розшторилася, міцно затиснувши мою руку, я відразу ж нахилився так, щоб приховати цю мою некмітливість.
– Ні, дякую, я посиджу в автобусі.
Було дуже боляче. Певно, автобус стояв недовго, щось хвилин п’ятнадцять-двадцять, а мені здалося вічність. А коли рушив, жінка, яка сиділа навпроти, побачила мою оказію і вчинила скандал водієві, мовляв дитині руку віддавив…
– Глянь, іроде, – репетувала вона, – у хлопчика рука зовсім засиніла!
Мені стало соромно за мою справді синю руку. Жінка намагалася розжати мені пальці, казала, що треба розмасажувати…
– Ні, не дам!
І сховав від усіх свою руку з букетиком за спину.
– Ну, ви тільки погляньте на цю дитину! Який впертий! Га! Інший уже б рьовав, а у нього не сльозинки. Терплячий!
Тут й інші жіночки стали до мене улюлюкати:
– Ти ж в кого такий впертий, козаче, в таточка чи мамку?
Вступився дідусь, коротко пояснивши, що я улітку гостив у діда з бабою, а тепер ми їдемо до мами, яка вчиться у місті у медінституті. І мене турботливі пасажири залишили в покої…
Цю історію й не пам’ятав би, якби мені час від часу її не переповідала мама. Тоді я був зовсім малим, ще не ходив до школи. Мама каже, що треба було бачити – мене на порозі квартири з протягнутою рукою і обм’яклими її улюбленими ромашками. Мама гладила мені пальці, цілувала і плакала, бо пальці у мене, хоч уже й не були такі сині, як в автобусі, але чомусь не відразу розжалися…

25 жовтня 2006

Козацька літавка

У книзі запорізького краєзнавця Юрія Вілінова «Хортиця – острів у філіграні епох і шляхів» чимало цікавої інформації про запорозький край, причому, ним особисто дослідженої в археологічних експедиціях, зокрема, й про козацьку літавку. Юра вважає, що ідею багатоступінчатої ракети Корольов перейняв у запорозьких козаків.
Як пише Плачинда у «Ніч перед стартом», молодий Корольов надибав на «Історію русів» у одеській воронцовці (публічній бібліотеці), опубліковану Бодянським у 1846 році незначним тиражем. Зокрема, майбутнього конструктора зацікавила розповідь про літавки, які козаки вперше використали під час бою з ханом Меліс-Гереєм поблизу Сіверського Дінця 1516 року.
За описом «Історії русів» козацькі літавки: падаючи, стрибали шість разів. І стільки ж вибухали. Літавка мала сім щаблів: одна камера вибухала і тим самим штовхала наступну частину. При цьому літавка, яка була подібна до довгої трубки, не розривалась.
А ось з якого матеріалу була зроблена козацька літавка, а особливо її перетинки, молодий Корольов так і не розгадав.
Згодом за його проектами ракети будувалися з металу…
– Козацькі літавки були зі звичайнісінької глини, – каже Юра Вілінов. – При високому рівні гончарного виробництва в Україні козакам не важко було виготовити «гірлянду» з керамічних камер, сполучену між собою вузькими керамічними трубками. Армували літавку лозою, щоб зміцнити корпус – це так само, як робили в стінах глинобитних хат. Якісно і мінімальні затрати, а головне – швидко, що надзвичайно важливо в бойових умовах.
Щоб довести свою правоту, кілька років тому Юра разом з хлопцями змайстрували таку глиняну літавку, набили порохом… Особисто я не бачив випробувань. Юра переконував, що спрацювала…