У ці дні сто років тому, у жовтні 1916-го, у повітовому місті Олександрівську (нині Запоріжжя), не зважаючи на Першу світову війну, велику кількість біженців та евакуйованих, катастрофічне збіднення місцевого населення, антивоєнні страйки тощо, Покровський ярмарок “шумів і гудів” майже тиждень з ранку й до пізньої ночі, як й щорічно до цього.
Сто років тому також була війна. Тільки тоді, під час Першої світової, Росія воювала з Німеччиною. Царський уряд зробив все, від нього залежне, щоб на території відносно наближеної до бойових дій, якою вважався Олександрівський повіт (нинішня Запорізька область), унеможливити будь-яку присутність “ворогів”, причому, за національною ознакою. В результаті постраждало стотисячне німецькомовне населення - німці та меноніти, пращури яких наприкінці вісімнадцятого сторіччя прибули сюди “на запрошення” московської цариці Катерини II. Їхнє скупчення тут було чине найбільшим на півдні. Адже “царською милостю” звільнені від сплати податків, вони мали комерційні привілеї. Проте, з початку Першої світової війни чималу кількість німецькомовних “ворогів” насильно переселили до Уфимської губернії.
У той же час, до Олександрівська евакували підприємства із західних околиць Російської імперії: з Варшави – авторемонтні майстерні, з Петрограда – завод авіаційних моторів ДЕКА (тепер “Мотор Січ”), з Риги – дровно-цвяховий (тепер сталепрокатний завод) і т.д. Олександрівськ швидко перекваліфікувався на виробництво продукції для військових потреб, але скоротив сільськогосподарське. До того ж, через війну у банках були введені обмеження на оборудки, що перевищують 500 рублів. Все це супроводжувалось великою кількістю біженців. Чисельність міста стрімко зросла і наприкінці 1916 року становила 72900 осіб. А крім того, розквартирування військових та їхнє утримання стало справжнім тягарем для місцевого населення, що призвело до антивоєнних страйків.
Війна, велика кількість біженців та евакуйованих, катастрофічне збіднення місцевого населення, антивоєнні страйки - не стали перепоною для проведення Покровського ярмарку. Яким саме він був у 1916 році, точно не відомо. На жаль, не зберіглися документи, що свідчили про його товарообіг тощо. Але те, що він “шумів і гудів”, це однозначно. Тому підтвердження Покровські ярмарки 1908 та 1910 років, що відбулися, навіть не зважаючи на спалах епідемії холери на півдні України. Тоді міська управа зверталася до губернатора з проханням: через епідемію не скасовувати проведення ярмарків. Той задовольним їхні прохання, але за умов дотримання належних санітарних норм. Справа в тому, що від ярмарків місто завжди мало вагомі прибутки до бюджету. А не проведення – загрожувало фінансовими проблемами, що небажано, тим більше, під час війни.
За інформацією старшого наукового співробітника Запорізького обласного краєзнавчого музею Ольги Чайки, саме задля поповнення міської скарбниці у 1781 році Азовський губернатор Герсіванов започаткував проведення щорічних чотирьох ярмарків у Олександрівську. Найприбутковішим з них був Покровський. Приміром, за звітом краєзнавця Якова Новицького, тільки з іногородніх торгівців до бюджету надійшло: в Стрітенський ярмарок – 1 руб.10 коп., в Георгіївський – 2 руб.40 коп., в Петропавлівський – 13 руб.50 коп., в Покровський – 14 руб.75 коп.
Час від часу місце та дати проведення щорічних ярмарків змінювалася, але Покровський був завжди. Заздалегідь міська управа до нього ретельно готувалася: уточнювало строки та порядок розміщення торгових споруд , а також розсилала оголошення та запрошення іногороднім. У свою чергу, міська Дума назначала “таксу ярмаркового місця” з розрахунку за квадратний сажень та з возу та деякі інші регламентації.
Зазвичай ярмарки проходили на вулиці Базарній (до декомунізації – Анголенка, тепер їй повернули історичну назву). Епіцентром була Привозна площа, що поблизу Покровського собору. Згодом ярмаркові ряди стали розміщати на вулиці, що так потім й назвали – Ярмарковою (нині Жуковського). А на початку двадцятого століття ярмарок перемістився на площу Тараса Шевченка (нині територія “Мотор Січі”). Тут, зокрема, кожен з чотирьох великих ярмарків тривав тиждень. Торгували хлібом, худобою, сільськогосподарськими машинами, різним господарським начинням. Оборот кожного ярмарку в середньому становив від 50 до 175 тисяч рублів.
Сто років тому, у 1916-у, Покровський ярмарок відбувався саме на площі Тараса Шевченка. Щоб мати повну уяву, Ольга Чайка порекомендувала спогади про Покровський ярмарок того часу з мемуарів Віктора Лущинського. Завдяки наполегливості краєзнавця Клари Карафін, мемуари Лущинських були передані до фондів обласного краєзнавчого музею у 1993 році (опубліковані в археологічному виданні “Спогади Лущинських: дворянська родина на зламі епох”, серія “Василівська старовина”, випуск №1 за 2013 рік).
“Найбільшою подією в місті є Покровський ярмарок. Розташовувався він у пустому степу, де територія заводу №29, тепер моторобудівного заводу (нині “Мотор Січ” – ред.). Споруджувалися тут дерев’яні лавки, карусель, театр під парусиновим дахом. Зрання тягнулися нескінченною вервечкою вози селян зі всілякими продуктами, худобою, птицею, горами глиняних горщиків, кавунами, фруктами, сіллю. Пилюка стояла стовпом… Ярмарок тривав три-чотири дні. Всі подвір’я міста на цей час заповнювалися приїжджими. Все місто торгувало. Ярмарок був заробітком для євреїв. Вони в ці дні вертяться, як в’юни, кричать, пропонують, купують, продають, “надувають” і шахраюють. Під час ярмарку не до навчання. Я цілий день на ярмарку. Тут є для мене особливі центри: карусель та театр. Що таке карусель? Це блискуча, гарусна забава. Тут люди сидять на дерев’яних кониках та бричках, та крутяться до одуріння під звуки писклявої шарманки. Але, щоб карусель рухався, потрібно загнати на дах цієї “машини” десь п’ятнадцять хлопчиків, щоб крутили. Я також крутив. За п’ять разів таких крутінь дозволяли один раз “проїхатися” на дерев’яному конику.
Сумно грає шарманка, в оці рябить стеклярус та різнокольорові килими, блискучі коні, вози, вечірні вогні ламп – тільки й встигаєш все це бачити, коли карусель несе мене на конику по колу. Флегматичні хохли з дружинами, парубки з дівками стоять довкола, лузають насіння. Сам пітний після крутінь на даху, тепер важно сиджу на коні, а карусель крутять інші хлопці. Хіба це не задоволення?! Потім йду подивитись, що в рядах. Ось, продають розмальовані ікони. Яких-тільки богів тут нема. Торгують російські приїжджі купці – розхвалюють богів.
Далі - ряди красивих товарів. Тут царство жінок. Не проштовхнутися. Жінки вибирають собі наряди, радяться між собою, божаться, торгуються до одуріння та все ж таки лишаються ошуканими кмітливими євреями. А там – обжорні ряди: кипить самовар, їдять борщ, вареники, галушки, ріжуть м’ясо, п’ють горілку та пиво. Ось криті вози з виноградом, сливами, яблуками. Гори кавунів та динь – повні брички. Продають не поштучно, а оптом возами. Чого тільки тут немає. Все яскраве, запилене, світиться на сонці…
Ось ряд скобяних товарів. Тут пряники у вигляді півнів, корів, птиць. Довгі цукерки у різнокольорових паперових обгортках. Брички з виноградним вином. Лавки зі стрічками, сережками, каблучками, олов’яними хрестами, дукатами, моністами – і все для краси панночок. Скрізь шум та гам, штовханина, б’ють один одному руки при продажу, кричать, лаються. А там цілий ряд з коровами, вівцями, десятипудовими свинями та кіньми. Тут скотний ринок. Царина ромів. Вони божаться, хрестяться, б’ють покупцям руки, обдурюють. Торгують кіньми…
Сидять кобзарі сліпі, грають на кобзах та тягнуть свої безкінечні пісні. Довкола них чимало люду, стоять, тихо слухають. А там – грає гармошка, там лотерея безпрограшна – там щастя вибирають мавпочки…
Не перелічити всіх барв веселки ярмарку. Скрізь сунеш свій ніс, придивляєшся до товарів, пливеш за течією натовпу.
Єврей тягне покупця за руку, показує товар і божиться, мовляв, бери, продаю “собі ж в ущерб”, задарма. А ось парубок цілує кралю на очах всієї юрби. Обнялися, їм на всіх плювати. А я йду до театру. Це парусиновий балаган з яскравими красивими вивісками. Біля входу “ламається” блазень, запрошує публіку на виставу. “За малі гроші, велике задоволення!” – викрикує він. Поряд карлик та великан – стоять і по-дурному дивляться на всіх.
У кишені у мене є п’ятак. За три копійки можна пройти у театр. Купую квиток і заходжу до балагану на гальорку. Тіснота, давлять зі всіх боків. Звіщають про початок дзвоники, проте розпочнуть, коли балаган наповниться глядачами. Нарешті почали. Китайський фокусник показує свої причуди. З його капелюха вилітає голуб, яйце перетворюється на ворона. Виходять карлик та великан – це ціла комедія. Люди сміються. Потім працюють акробати. У перервах смішить публіку клоун. Безкінечно крутиться ручка шарманки якимось босяком. А ось маленька дівчинка звивається, немов змія.
Взагалі, цілий вагон задоволень. Ніг під собою не чую, коли вночі приходжу весь чорний від пилюки, брудний і втомлений додому.
Південна ніч спускається швидко. А ярмарок все ще гудить. Біля возів розводять багаття. Варять куліш, галушки. Темніє. Поступово ярмарок затихає до ранку.
На Покровському ярмарку моя мати робить запаси овочів на зиму. У виритий у землі льох опускають картоплю, моркву, капусту, цибулю, буряк. На зиму також заготовлює соління, сливи, яблука, виноград. Діжка на сорок відер вміщає солені кавуни. Все це дешево. Наприклад, віз капусти – 2 рублі. Діжка помідор, морс з них – все у льосі зберігається всю зиму…”
(Довільний переклад з російської – ред.)
Після знищення Запорозької Січі, щоб загарбати землі Кримського ханства, цариця Катерина II розпочала споруджувати фортеці так званої Дніпровської лінії, одна з яких – Олександрівська, названа на честь генерал-фельдмаршала Олександра Голіцина. У 1783 році росіяни захопили Крим і Дніпровська лінія втратила своє військове значення, а поселення поблизу Олександрівської фортеці, так званий “фурштат”, у 1806 році отримало статус повітового міста. У 1921 році Олександрівськ перейменували у Запоріжжя.
Олександрівська фортеця та “фурштат”
На світлинах експонати Запорізького обласного краєзнавчого музею.
На Depo.ua Попри війну й холеру: Як гудів запорізький ярмарок сто років тому
Немає коментарів:
Дописати коментар