Із самого рання на Хортиці…
Відразу ж пірнув на дно урочища Чорної скелі.
А там теплинь. Хоч кожух скидай.
І первоцвіти… Жовтенькі й голубенькі. І всі маленькі-маленькі.
Сантиметри два заввишки, не більше. Й самі квіточки-зірочки – дрібненькі.
Дуже красиво.
Хотілося скинути буци й пройтися босоніж по моху…
А піднявся нагору – вітрюган, аж з ніг збиває… І окутує ароматами висохлих трав… і полину. Дихаєш-дихаєш і не надихаєшся – все таке рідненьке!
Моя Хортиця!
Як я за нею скучив!
Немає коментарів:
Дописати коментар