Чаша друг

Як і обіцяв – про чашу Аріанта. Зазвичай в літературі – науковій – значиться «казан Аріанта». Мені це не подобалося і я на власний розсуд перейменував на «чашу».
Що таке «казан»? Є місто Казань – Qazan, з татарської, якщо в переносному розумінні – там, де «вариться все».
У такому випадку, яке Qazan має відношення до Ареанта?

Жабенятко

Квакатіло жабенятко:
«Звуть мене Квандрійко,
мама – квама, тато – квато,
сестричка – Квануся,
а ось братик – Кватрусь…
Ви не смійтесь, я тільки вчусь!»

Вуженятко

Ось маленьке вуженятко.
Ще не відає порядку.
Попід травкою шурх-шурх –
Не злякалось диких мух.

Могили предків

Кургани злилися воєдино зі степом ще за часів енеоліту і бронзової доби. Починаючи від III – II тисячоліття до н.е., ймовірно, навіть раніше. “Степові піраміди” – могили. Споконвіків завжди доглянуті.
На деяких споруджувалися святилища. Пізніше половці ставили на кургани свої кам’яні скульптури… Скіфи – називають могилами предків. Що, до речі, ще раз підтверджує, зокрема, що скіфи раптово не виникли і раптово нікуди не зникали, і не прискакали з Сибіру, як намагаються світ переконати московські академіки типу Рибакова, щоб сфальсифікувати історію, нібито мокселі і скіфи – одного племені народ «с раскосыми и жадными очами».

У хмелю

На Хортицю зміг потрапити аж в одинадцятій… Але ж я люблю Сонце – коли воно палить до нестями. Спускаюся в яр, як у піч. А піднімаюся на гору – вітер з жаром, ароматизований пахощами трав. І так кілометр, другий – вгору, вниз, з яру на гору.

Минуле на долоні

Навіть не знаю, якими словами описати. Це щось надзвичайне. Неймовірне. Таке враження, ніби мене занурили в окріп, а слідом обдали крижаною водою – і тут же заново народився. Світ перевернувся… Ні, це раніше світ для мене був перевернутим. Коротше…
Тримав у руках пергамент 1231 року. Часописи XIV-XVI століть…
Доторкатися до цих документів – все одно що мандрувати на машині часу. Були кіммерійці і скіфи, цармати (не плутати із сарматами)… До речі, в одному з літописів, що я щойно бачив, написано: “с кифами” – окремо. Тобто, треба розуміти: “з китами”.

Безсмертники

Золотий Змій

Раніше мені змії траплялися в траві, в скелях, було, що й на стежці, але здалеку. А ось так, щоб зовсім близько… Минулого року в плавнях, коли відбив від себе – мабуть, я на нього наступив чи йшов біля гнізда. Сьогодні першим, хто мені стрівся на Хортиці, був змій. Він йшов по стежці. Поважно. Виблискував на сонці своїм золотим вбранням.

За мною дощ гнався

Прокинувся десь по четвертій, глядь у вікно – ніяких сонячних ознак. А за прогнозом ніби ж нічого такого не обіцяли. Вліз в штани і посунув на Хортицю. Хмарно, аж темно. Не звикати. Дощ – то й дощ.
Поки їхав, уявляв, що оце замість Хортиці міг би десь на ялтах-курортах, як на каторгу, повзти на пляж – насолоджуватися кримською антисанітарією. Як згадаю ті пляжі за ґратами… Ті їхні забігайлівки, які вони називають ресторанами. Б-р-р-р! Останній раз в Криму був два роки тому. Все, більше туди ні ногою. За ті ж гроші можна чудово і комфортно відпочити, приміром, в Туреччині чи Болгарії. Але я зараз хочу бути на Хортиці, хочу встигнути її запам’ятати ще незнищенною. Небагато, та дещо ще залишилося від Хортиці. Ось туди і прямую – навіть в дощ.
Це як похорон – коли небіжчика виносять і рідня вдивляється в його обличчя, щоб лишити в пам’яті, навіть фотографують…
На похорон не запрошують. Тому й я нікого не зову… Це процесія тільки для своїх.
Якби я вмів плакати, то поливав би слізьми Хортицю, як дощем.

Безглуздя

Сфінкс вбиває всіх, хто не може розгадати її загадку, а тим більше – хто розгадав.
Точніше, не загадку, а таємницю…

Папороті цвіт

У нього та в неї була купальська ніч.
Був і вогонь, і віночки…
Ніжні погляди і зітхання.
Вона як справжня паняночка для початку трохи повпералася, ну не так, щоб дуже, але й щоб не втік. Розкочегарювала. Парубки – вони ж всі мамині синочки. Телята. Не рішучі. Телепні. Треба конкретно натякати, інакше ото б всю ніч й проблимав, й не доторкнувся б. Вона спочатку, ніби ненароком заділа його цицькою… Він же тільки-но відірвався від материнської, тож у цинах знається, проте не зовсім те, що наразі треба. Потім взяла його руку і обережно, щоб не перелякати, показала, де погладити… І тут його ніби підмінили, враз затрясся, руки тремтять, колінки подригуються, очі, як у бика почервоніли, весь вкрився потом… Накинувся і давай її нервово мацати і слюнявити, тобто цілувати.
– Та не спіши, дурники, до ранку ще маємо час.
Заспокоїла, приголубила. Він тут же голову сунув між цицьок. А вона, як би могла, то й приклала б до циці.
Показала, як треба цілуватися. Кмітливий, відразу ж збагнув і…
І знайшли вони цієї ночі свій папороті цвіт.
Прокинулися від пестощів перших сонячних промінчиків. Цілувалися, ще і ще кохалися. Щасливо втомлені вмивалися ранковою росою. Гуляли серед духмяних трав…

Стрибок

На Івана на Купала. Стрибати через вогонь та шукати чар-зілля… А, якщо спробувати віртуально? Раптом стрибну в… Ні, з гречкою тепер проблеми – китайська.
Коротше, погрався трохи в авто-таймер. Дві фотки – суха бадилина, а з-за неї мене не видно.
А ось на цій – бадилина праворуч, а в центрі те, що не зелене, я.

До речі, на роботі (уточняю, в Києві), якщо питають: «Де Петро?», колеги завжди відповідають: «Де? Де? На Хортиці!»

Бубоніння

Птахи раптом втихли… Всі і одночасно. Я зрозумів, що щось не так.
Перша думка була – якісь підлітки увімкнув музику у мобілці. Ось і сполохали птахів. Втім, нічого такого не було чути. Тиша.
Я відчував, що по стежці хтось йде, можливо, навіть гурт, і ще далека від мене. Ось тільки – хто? І що треба робити, щоб розігнати пташине царство на великій відстані? Зазвичай, вервички туристів не роблять такого переполоху. Гомонять, діло молоде, зрозуміло. Та так, щоб птахи вмовкали… Навпаки, вони їм підщебечують. А тут – ніби якась нечиста сила приборкала острів.
Те, що почув, приголомшило.