28 серпня 2009
Первенець блочного будівництва
Блочне будівництво започаткували не американці і не зпензлив цю ідею у них Хрущов. Перші хрущовки з’явилися набагато раніше. До цього своїм розумом дійшли совіцькі активісти-комсомольці… у буремні роки «побудови світлого будущого – світової комунізми» на Запорожжі…
25 липня 2009
Хортиця сьогодні пахла медом
Трави, дерева, скелі й Дніпро утворюють неповторимий аромат. У липні Хортиця не встигає за ніч охолонути, тож з ранку обдаровує медовими пахощами.
21 червня 2009
Посигнальте й мені!
Минула неділя – перша (після Трійці) була всіх святих, сьогодні – друга, всіх святих землі Української.
Ось, хто такі святі? Пару тижнів тому це запитання задав тещі священика, щоправда, молодого священика. Вона почала щось там філософствувати, розмірковувати… Так й не дійшла до істини.
Мені здавалося, що це знають всі.
Ось, хто такі святі? Пару тижнів тому це запитання задав тещі священика, щоправда, молодого священика. Вона почала щось там філософствувати, розмірковувати… Так й не дійшла до істини.
Мені здавалося, що це знають всі.
10 червня 2009
Хортиця... Шароварні блазні
Пройшло кілька днів, а я ніяк не можу оговтатися від побаченого на Хортиці у суботу 6 червня – на так званій тризні. Шароварні блазні співали-гарцювали й ледь не вибивали гопака… Торгашки на сувенірах заробляли піньондзи… Представники влади щось там патріотичне проголошували… Про те, що тризна – це поминальна молитва ніхто й словом не обмовився.
06 червня 2009
Хортиця... Тризна
Тільки-но ступив на Хортицю й перше, що собі промовив: «Свят! Свят! Свят!» – змішались коні, люди …шаровари і баби у штучних віночках… Козацтво зі всієї України понаїхало, й не тільки – вже за традицією – також ще й з Кубані. Народу – як ніколи. Розумію, хоч раз в житті побувати на цій святій землі кожен мріє.
Згадалась та – перша Тризна ще за Чорновола – офіційно дозволена владою – у 90-му…
Тепер все зовсім по-іншому… Інший час – інші чаяння…
Згадалась та – перша Тризна ще за Чорновола – офіційно дозволена владою – у 90-му…
Тепер все зовсім по-іншому… Інший час – інші чаяння…
10 травня 2009
Дощик
надвечір дощик оминав
у парку сонячні проміння
й похлюпував
на тротуар
рясне крапління
довкола пусто
ні душі
всі в підземеллі
рятуються від весни
у метрополітені
дощ ось скінчиться
і тоді
сухі й веселі
посунуть люди у свої
житло-оселі
мені ж
нема куди піти
я з Михаїлом
архангелом кам‘яним
архистратигом
до неба зводжу я мольбу
очисти зливой
і серце зранене
зціли
коханням щирим
у парку сонячні проміння
й похлюпував
на тротуар
рясне крапління
довкола пусто
ні душі
всі в підземеллі
рятуються від весни
у метрополітені
дощ ось скінчиться
і тоді
сухі й веселі
посунуть люди у свої
житло-оселі
мені ж
нема куди піти
я з Михаїлом
архангелом кам‘яним
архистратигом
до неба зводжу я мольбу
очисти зливой
і серце зранене
зціли
коханням щирим
09 травня 2009
Пані лікарка
Моя мама.
В училищі, зробила перманент.
Добре, що встигла сфоткатися, бо педагоги змусили змити і заплести косички…
В училищі, зробила перманент.
Добре, що встигла сфоткатися, бо педагоги змусили змити і заплести косички…
09 березня 2009
Жінка в чорному на Чернечій горі
У Каневі від тутешніх старожилів можна почути різні історії щодо Чернечої гори, зокрема, й про жінку в чорному, яка після переховання Шевченка поселилася там і майже щодня ходила на Тарасову могилу, а коли померла, її поховали неподалік…
Хто ця жінка в чорному?
Ликера. Називають її. А втім, хтозна…
Хто ця жінка в чорному?
Ликера. Називають її. А втім, хтозна…
17 лютого 2009
Звідки беруться діти
Кажуть, філологи довго не одружуються, бо начитаються отієї романтики і потім …ніяк не можуть змиритися з реаліями життя, здебільшого так ніколи й не спускаються на землю – пурхають собі з хмаринки на хмаринку.
Діти лікарів теж не такі, як всі – забагато знають.
В мені змішалося одне й друге – злилося до купи несумісне.
Діти лікарів теж не такі, як всі – забагато знають.
В мені змішалося одне й друге – злилося до купи несумісне.
27 квітня 2008
23 березня 2008
15 листопада 2007
Сині очі, чорні брови...
Оксана йшла парком. Дивиться – а на зустріч знайоме обличчя. Сині очі й чорні брови! Вона й досі в них закохана.
– Андрію! – вигукнула вона.
Андрій відразу не впізнав. Затримав погляд, певно, намагався згадати, хто ця жіночка, що його кличе.
– Ой, – нарешті промовив, – Оксано, це ти? Тебе не впізнати. Змінилася…
Оксана тільки-но хотіла нагадати, що його очі й брови на неї діють як гіпноз і що… Аж раптом до Андрія підбігли два хлопчики.
– Андрію! – вигукнула вона.
Андрій відразу не впізнав. Затримав погляд, певно, намагався згадати, хто ця жіночка, що його кличе.
– Ой, – нарешті промовив, – Оксано, це ти? Тебе не впізнати. Змінилася…
Оксана тільки-но хотіла нагадати, що його очі й брови на неї діють як гіпноз і що… Аж раптом до Андрія підбігли два хлопчики.
22 жовтня 2007
Васько... мій друзяка
П’ятниця. Ранок. Я збирався на роботу. Васько стояв біля вхідних дверей…
Останнім часом він майже щоранку зустрічав мене в прихожій, певно, хотів вийти на двір. Відкривав йому двері. Васько висуне голову за поріг і назад...
Кіт 19 років прожив у квартирі і майже, можна сказати, ніколи не бачив землі. Якось я його взяв із собою на рибалку. Виїхали ми з хлопцями човном на острів…
Васько свого кошика за межами квартири ніколи не покидав. Я його на прививки носив у кошику. Можна було кинути, він так у кошику й сидів, ждав, коли повернуть до дому.
А тут, на острові, Васько терпляче спостерігав з кошика за нами. Вважав, що мають же колись повернути назад, до квартири. Ніяк не реагував на свіжу рибу, і на смажену так само. Відмовлявся їсти. Сидів у кошику і ждав свого. Як стало темніти, Васько зник…
Довго його шукали в очереті. Розлякали всіх гадюк і жаб. А Васька ніде немає. Я вирішив, що все – хана коту. Аж ні – як стало світати, з очерета почувся хрипкуватий ні то «м’яу», ні то «гав».
– Васько!!! Ну, нарешті!!!
Захопив я його. Човном підвезли мене до берега. На електричку і до дому. Треба було бачити: скільки було радощів у кота.
Покупав. Нагодував. Васько зайняв своє місце і щасливий заспокоївся.
Я попросив сусідку, щоб доглянула і повернувся на острів…
Васько дуже любив купатися. Розпочалося з того, що він, коли я занурювався у ванну, вимощувався навпроти, на пральній машинці і чекав моменту, коли я відвернуся, щоб пригнути у воду до мене. Зрозуміло, я тут же кулею вилітав з ванни і лаявся на кота. З часом привчив його, щоб чекав поки я поплаваю, а потім саджав його у воду і Васько щасливий у пінній ванні чекав поки не стече вода. І так щотижня. Аж під старість ця процедура йому перестала подобатися. Через те, що мокрий мерз.
Васько довго не м‘яукав. Років зо два. І не муркотів. Весь час мовчав…
Появився він у нашому домі через мою дурість. Я не люблю котів. І мама також їх не переносить. І я вирішив зробити мамі пакість на день народження. Купив величезний букет квітів і шукав на базарі, щоб його таке додати до букета. Поряд пташиний ринок. Після того, як у мене не стало собаки (а прожив він 11 років – медальований японський карликовий доберман-пінчер, – екзотичне диво, яке мені подарували в дитинстві), на пташиний ринок я не ходив, не міг бачити собак, сльози наверталися, довго сумував за ним… А тут мене щось понесло в собачі ряди. Дивлюся – у одної жіночки, уже не пам'ятаю, якими вона собаками торгувала, з кошика з цуценятами вилазить кошеня… Сліпе ще.. Усе в синці… Саме синька й привернула увагу. Думаю, дивна торгашка, навіщо вона кошеня пофарбувала… А вона мені:
– Бери за 5 рублів. Синій кіт. Унікальна порода.
– Та, ні! Дякую!
– Тоді бери за три!
Я дістав трьошку і викупив кошеня. Вирішив, насолю мамі подаруночком, а потім підкину його кішці, що якраз у підвалі нашого під‘їзду вивела кошенят.
– Васько! – чую від торгашки, – Кота звуть Васько…
Приніс я «подаруночок» мамі, привітав з днем народженням. Кіт брикнувся з букету на підлогу. Мама його не відразу примітила.
– Ой, а це що?
– Подарунок тобі!
– Дякую, – намагаючись мене не образити, відповіла мама.
Васько тут же напудив. Я швиденько прибрав.
Коли розійшлися гості, я захопив кота, щоб віднести у під'їзд кішці.
– Ти куди його? – питає мама.
Пояснив.
– Ні, подарував, тож кіт буде жити тут.
І кіт зажив…
Звичайний кіт – абсолютно безпородний… За півроку він перехворів всіма можливими і неможливими котячими хворобами. Синьку ми йому змили. Звикли до нього. І все б було добре, якби він не шкодив. Якось після чергової шкоди я виніс його на вулицю, щоб викинути геть. Було зимно. Випав перший сніг. Не встиг я шпурнути Васька, як він плигнув назад, під мою куртку. Пожалів. Приніс назад і пояснив котові:
– Ось – унітаз, тут треба робити свої діла…
Кіт все зрозумів і відразу ж довів це. Заліз в унітаз, довго гріб воду, потім попісяв…
Я похвалив. Він на радощах зробив й інше… З того часу більше ніколи не шкодив. Користувався винятково унітазом. Спочатку шкріб воду, потім сідав на краєчок і розмірковував "о тягосних судьбах нашей родіни"…
А ось проблема з м‘яуканням мене не турбувала. Не м‘яукає, то й не м‘яукає…
Якось я готував йому їсти. Васько крутився під ногами. Чекав свій сніданок. А снідав він завжди хліб перемішаний з крутим розтертим яйцем. Потім борщ і все, що дадуть. Харчами не перебирав. А уранці – подай яєчко і все!
Зробив я йому сніданок і тримаю тарілку, не даю Ваську, поки прохолоне, щоб не гаряче. Й кажу котові:
– Васько, чому ти не м‘яукаєш? Хоч гавкни.
Він мені:
– Гав! Гав!
Думаю, Васько чув, як сусідські собаки гавкають і собі спробував. Щоправда, з котячим акцентом, але по-собачому. Опанував іноземну мову.
Відтоді Васько гавкав щоранку, просив їсти...
На старість Васько став гавкати перед вхідними дверима. Просився на двір, щоб... померти. Так було й того – передостаннього його ранку.
Васько гавкав біля порогу. Я вмивався, збирався і готував йому яйце з хлібом… Раптом дивлюся: його задня частина якось дивно лежить на підлозі. Я до нього:
– Васько! Васько! Що сталося?..
А у Васька очі – такі безпорадні. Дивиться на мене і всім своїм єством благає про допомогу. Це я потім зрозумів, що нерухомість задніх ніг кота шокувала. Я був готовий до всього, але, що Васька розіб'є параліч, ні…
Попросив маму посидіти з Васьком поки я збігаю на роботу. Коли виходив з під‘їзду, чув крики Васька – він гукав мене…
Тим часом, мама зібрала своїх колег – лікарів, серед яких був навіть медик-науковець… Вони винесли вердикт: «Усипити».
Телефоном я сказав їм: «Ні». Досить, що я уже взяв гріх на душу і познущався над котом – все його життя утримував у квартирі, не дав йому жити звичайним котячим життям…
Згадав колегу Риту, яка свою стареньку колі два роки няньчила. Собаку паралізувало. Рита не дала усипити. Носила собаку на вулицю на руках. Годувала з піпетки. Мила, прибирала… У квартирі стояв сморід… Втім, собака померла своєю смертю…
Тож, і я вирішив – буду няньчити Васька стільки, скільки треба…
Зателефонував знайомій кошатниці. У відповідь – те саме: «Усипити!!!» – і пояснила чому. Не буду вдаватися у анатомічні нюанси, але…
– Ніякого «усипити»!
Повернувся з роботи, дивлюся – у Васька очі якісь мутні. Накололи його мамині колеги. Дали знеболювальне. Думав, він мене не бачить. Аж, ні. Зрадів. І так не відпускав мене майже добу. Тільки-но задрімає. Я хочу відійти, а він плаче…
Про Васька можна багато-чого розповісти. 19 років… І те, як він любив приєднатися до гурту – моїх гостей. Сідав у крісло і з умним видом робив вигляд, ніби розумів про що мова. А може й дійсно розумів… І про те, як ми з ним по ночах читали вірші і пили каву… Не було такого випадку, щоб він не умудрився сунути хвіст у мою філіжанку з кавою. Потім облизувати кінчик свого хвоста з кавовим трофеєм… І багато ще про що. Він був друзякою. Він розділяв мою самотність, жалів, коли мені було погано… Я його іноді боявся, бо здавалося, що він абсолютно все розуміє. Дісталося Ваську на горіхи і від моєї колишньої… Але про драконів ні слова…
І ось Васько безпорадний. Очі волають про допомогу. Здавалося, він більше, ніж впевнений, що все минеться і саме я йому допоможу…
По обіду Васько задрімав. Стомлений нічним сидінням біля кота, я пішов до зали, посидіти в кріслі. Адже ніч на корточках провів біля помираючого друзяки…
…Аж раптом чую жахливий крик Васька. Хрип…
І все…
Дістав я коробку з-під італійського взуття. Міцна картонка. Мама дала нове біле простирадло...
З лопатою і коробкою-домовиною пішов у садок, викопав яму – навпроти свого кухонного вікна, під кущем жасмину… Зарив…
І ось, уже рік, як немає Васька…
Останнім часом він майже щоранку зустрічав мене в прихожій, певно, хотів вийти на двір. Відкривав йому двері. Васько висуне голову за поріг і назад...
Кіт 19 років прожив у квартирі і майже, можна сказати, ніколи не бачив землі. Якось я його взяв із собою на рибалку. Виїхали ми з хлопцями човном на острів…
Васько свого кошика за межами квартири ніколи не покидав. Я його на прививки носив у кошику. Можна було кинути, він так у кошику й сидів, ждав, коли повернуть до дому.
А тут, на острові, Васько терпляче спостерігав з кошика за нами. Вважав, що мають же колись повернути назад, до квартири. Ніяк не реагував на свіжу рибу, і на смажену так само. Відмовлявся їсти. Сидів у кошику і ждав свого. Як стало темніти, Васько зник…
Довго його шукали в очереті. Розлякали всіх гадюк і жаб. А Васька ніде немає. Я вирішив, що все – хана коту. Аж ні – як стало світати, з очерета почувся хрипкуватий ні то «м’яу», ні то «гав».
– Васько!!! Ну, нарешті!!!
Захопив я його. Човном підвезли мене до берега. На електричку і до дому. Треба було бачити: скільки було радощів у кота.
Покупав. Нагодував. Васько зайняв своє місце і щасливий заспокоївся.
Я попросив сусідку, щоб доглянула і повернувся на острів…
Васько дуже любив купатися. Розпочалося з того, що він, коли я занурювався у ванну, вимощувався навпроти, на пральній машинці і чекав моменту, коли я відвернуся, щоб пригнути у воду до мене. Зрозуміло, я тут же кулею вилітав з ванни і лаявся на кота. З часом привчив його, щоб чекав поки я поплаваю, а потім саджав його у воду і Васько щасливий у пінній ванні чекав поки не стече вода. І так щотижня. Аж під старість ця процедура йому перестала подобатися. Через те, що мокрий мерз.
Васько довго не м‘яукав. Років зо два. І не муркотів. Весь час мовчав…
Появився він у нашому домі через мою дурість. Я не люблю котів. І мама також їх не переносить. І я вирішив зробити мамі пакість на день народження. Купив величезний букет квітів і шукав на базарі, щоб його таке додати до букета. Поряд пташиний ринок. Після того, як у мене не стало собаки (а прожив він 11 років – медальований японський карликовий доберман-пінчер, – екзотичне диво, яке мені подарували в дитинстві), на пташиний ринок я не ходив, не міг бачити собак, сльози наверталися, довго сумував за ним… А тут мене щось понесло в собачі ряди. Дивлюся – у одної жіночки, уже не пам'ятаю, якими вона собаками торгувала, з кошика з цуценятами вилазить кошеня… Сліпе ще.. Усе в синці… Саме синька й привернула увагу. Думаю, дивна торгашка, навіщо вона кошеня пофарбувала… А вона мені:
– Бери за 5 рублів. Синій кіт. Унікальна порода.
– Та, ні! Дякую!
– Тоді бери за три!
Я дістав трьошку і викупив кошеня. Вирішив, насолю мамі подаруночком, а потім підкину його кішці, що якраз у підвалі нашого під‘їзду вивела кошенят.
– Васько! – чую від торгашки, – Кота звуть Васько…
Приніс я «подаруночок» мамі, привітав з днем народженням. Кіт брикнувся з букету на підлогу. Мама його не відразу примітила.
– Ой, а це що?
– Подарунок тобі!
– Дякую, – намагаючись мене не образити, відповіла мама.
Васько тут же напудив. Я швиденько прибрав.
Коли розійшлися гості, я захопив кота, щоб віднести у під'їзд кішці.
– Ти куди його? – питає мама.
Пояснив.
– Ні, подарував, тож кіт буде жити тут.
І кіт зажив…
Звичайний кіт – абсолютно безпородний… За півроку він перехворів всіма можливими і неможливими котячими хворобами. Синьку ми йому змили. Звикли до нього. І все б було добре, якби він не шкодив. Якось після чергової шкоди я виніс його на вулицю, щоб викинути геть. Було зимно. Випав перший сніг. Не встиг я шпурнути Васька, як він плигнув назад, під мою куртку. Пожалів. Приніс назад і пояснив котові:
– Ось – унітаз, тут треба робити свої діла…
Кіт все зрозумів і відразу ж довів це. Заліз в унітаз, довго гріб воду, потім попісяв…
Я похвалив. Він на радощах зробив й інше… З того часу більше ніколи не шкодив. Користувався винятково унітазом. Спочатку шкріб воду, потім сідав на краєчок і розмірковував "о тягосних судьбах нашей родіни"…
А ось проблема з м‘яуканням мене не турбувала. Не м‘яукає, то й не м‘яукає…
Якось я готував йому їсти. Васько крутився під ногами. Чекав свій сніданок. А снідав він завжди хліб перемішаний з крутим розтертим яйцем. Потім борщ і все, що дадуть. Харчами не перебирав. А уранці – подай яєчко і все!
Зробив я йому сніданок і тримаю тарілку, не даю Ваську, поки прохолоне, щоб не гаряче. Й кажу котові:
– Васько, чому ти не м‘яукаєш? Хоч гавкни.
Він мені:
– Гав! Гав!
Думаю, Васько чув, як сусідські собаки гавкають і собі спробував. Щоправда, з котячим акцентом, але по-собачому. Опанував іноземну мову.
Відтоді Васько гавкав щоранку, просив їсти...
На старість Васько став гавкати перед вхідними дверима. Просився на двір, щоб... померти. Так було й того – передостаннього його ранку.
Васько гавкав біля порогу. Я вмивався, збирався і готував йому яйце з хлібом… Раптом дивлюся: його задня частина якось дивно лежить на підлозі. Я до нього:
– Васько! Васько! Що сталося?..
А у Васька очі – такі безпорадні. Дивиться на мене і всім своїм єством благає про допомогу. Це я потім зрозумів, що нерухомість задніх ніг кота шокувала. Я був готовий до всього, але, що Васька розіб'є параліч, ні…
Попросив маму посидіти з Васьком поки я збігаю на роботу. Коли виходив з під‘їзду, чув крики Васька – він гукав мене…
Тим часом, мама зібрала своїх колег – лікарів, серед яких був навіть медик-науковець… Вони винесли вердикт: «Усипити».
Телефоном я сказав їм: «Ні». Досить, що я уже взяв гріх на душу і познущався над котом – все його життя утримував у квартирі, не дав йому жити звичайним котячим життям…
Згадав колегу Риту, яка свою стареньку колі два роки няньчила. Собаку паралізувало. Рита не дала усипити. Носила собаку на вулицю на руках. Годувала з піпетки. Мила, прибирала… У квартирі стояв сморід… Втім, собака померла своєю смертю…
Тож, і я вирішив – буду няньчити Васька стільки, скільки треба…
Зателефонував знайомій кошатниці. У відповідь – те саме: «Усипити!!!» – і пояснила чому. Не буду вдаватися у анатомічні нюанси, але…
– Ніякого «усипити»!
Повернувся з роботи, дивлюся – у Васька очі якісь мутні. Накололи його мамині колеги. Дали знеболювальне. Думав, він мене не бачить. Аж, ні. Зрадів. І так не відпускав мене майже добу. Тільки-но задрімає. Я хочу відійти, а він плаче…
Про Васька можна багато-чого розповісти. 19 років… І те, як він любив приєднатися до гурту – моїх гостей. Сідав у крісло і з умним видом робив вигляд, ніби розумів про що мова. А може й дійсно розумів… І про те, як ми з ним по ночах читали вірші і пили каву… Не було такого випадку, щоб він не умудрився сунути хвіст у мою філіжанку з кавою. Потім облизувати кінчик свого хвоста з кавовим трофеєм… І багато ще про що. Він був друзякою. Він розділяв мою самотність, жалів, коли мені було погано… Я його іноді боявся, бо здавалося, що він абсолютно все розуміє. Дісталося Ваську на горіхи і від моєї колишньої… Але про драконів ні слова…
І ось Васько безпорадний. Очі волають про допомогу. Здавалося, він більше, ніж впевнений, що все минеться і саме я йому допоможу…
По обіду Васько задрімав. Стомлений нічним сидінням біля кота, я пішов до зали, посидіти в кріслі. Адже ніч на корточках провів біля помираючого друзяки…
…Аж раптом чую жахливий крик Васька. Хрип…
І все…
Дістав я коробку з-під італійського взуття. Міцна картонка. Мама дала нове біле простирадло...
З лопатою і коробкою-домовиною пішов у садок, викопав яму – навпроти свого кухонного вікна, під кущем жасмину… Зарив…
І ось, уже рік, як немає Васька…
Підписатися на:
Дописи (Atom)