17 лютого 2009

Звідки беруться діти

Кажуть, філологи довго не одружуються, бо начитаються отієї романтики і потім …ніяк не можуть змиритися з реаліями життя, здебільшого так ніколи й не спускаються на землю – пурхають собі з хмаринки на хмаринку.
Діти лікарів теж не такі, як всі – забагато знають.
В мені змішалося одне й друге – злилося до купи несумісне.

15 листопада 2007

Сині очі, чорні брови...

Оксана йшла парком. Дивиться – а на зустріч знайоме обличчя. Сині очі й чорні брови! Вона й досі в них закохана.
– Андрію! – вигукнула вона.
Андрій відразу не впізнав. Затримав погляд, певно, намагався згадати, хто ця жіночка, що його кличе.
– Ой, – нарешті промовив, – Оксано, це ти? Тебе не впізнати. Змінилася…
Оксана тільки-но хотіла нагадати, що його очі й брови на неї діють як гіпноз і що… Аж раптом до Андрія підбігли два хлопчики.

22 жовтня 2007

Васько... мій друзяка

П’ятниця. Ранок. Я збирався на роботу. Васько стояв біля вхідних дверей…
Останнім часом він майже щоранку зустрічав мене в прихожій, певно, хотів вийти на двір. Відкривав йому двері. Васько висуне голову за поріг і назад...
Кіт 19 років прожив у квартирі і майже, можна сказати, ніколи не бачив землі. Якось я його взяв із собою на рибалку. Виїхали ми з хлопцями човном на острів…

Васько свого кошика за межами квартири ніколи не покидав. Я його на прививки носив у кошику. Можна було кинути, він так у кошику й сидів, ждав, коли повернуть до дому.

А тут, на острові, Васько терпляче спостерігав з кошика за нами. Вважав, що мають же колись повернути назад, до квартири. Ніяк не реагував на свіжу рибу, і на смажену так само. Відмовлявся їсти. Сидів у кошику і ждав свого. Як стало темніти, Васько зник…
Довго його шукали в очереті. Розлякали всіх гадюк і жаб. А Васька ніде немає. Я вирішив, що все – хана коту. Аж ні – як стало світати, з очерета почувся хрипкуватий ні то «м’яу», ні то «гав».
– Васько!!! Ну, нарешті!!!
Захопив я його. Човном підвезли мене до берега. На електричку і до дому. Треба було бачити: скільки було радощів у кота.
Покупав. Нагодував. Васько зайняв своє місце і щасливий заспокоївся.
Я попросив сусідку, щоб доглянула і повернувся на острів…

Васько дуже любив купатися. Розпочалося з того, що він, коли я занурювався у ванну, вимощувався навпроти, на пральній машинці і чекав моменту, коли я відвернуся, щоб пригнути у воду до мене. Зрозуміло, я тут же кулею вилітав з ванни і лаявся на кота. З часом привчив його, щоб чекав поки я поплаваю, а потім саджав його у воду і Васько щасливий у пінній ванні чекав поки не стече вода. І так щотижня. Аж під старість ця процедура йому перестала подобатися. Через те, що мокрий мерз.

Васько довго не м‘яукав. Років зо два. І не муркотів. Весь час мовчав…

Появився він у нашому домі через мою дурість. Я не люблю котів. І мама також їх не переносить. І я вирішив зробити мамі пакість на день народження. Купив величезний букет квітів і шукав на базарі, щоб його таке додати до букета. Поряд пташиний ринок. Після того, як у мене не стало собаки (а прожив він 11 років – медальований японський карликовий доберман-пінчер, – екзотичне диво, яке мені подарували в дитинстві), на пташиний ринок я не ходив, не міг бачити собак, сльози наверталися, довго сумував за ним… А тут мене щось понесло в собачі ряди. Дивлюся – у одної жіночки, уже не пам'ятаю, якими вона собаками торгувала, з кошика з цуценятами вилазить кошеня… Сліпе ще.. Усе в синці… Саме синька й привернула увагу. Думаю, дивна торгашка, навіщо вона кошеня пофарбувала… А вона мені:
– Бери за 5 рублів. Синій кіт. Унікальна порода.
– Та, ні! Дякую!
– Тоді бери за три!
Я дістав трьошку і викупив кошеня. Вирішив, насолю мамі подаруночком, а потім підкину його кішці, що якраз у підвалі нашого під‘їзду вивела кошенят.
– Васько! – чую від торгашки, – Кота звуть Васько…

Приніс я «подаруночок» мамі, привітав з днем народженням. Кіт брикнувся з букету на підлогу. Мама його не відразу примітила.
– Ой, а це що?
– Подарунок тобі!
– Дякую, – намагаючись мене не образити, відповіла мама.
Васько тут же напудив. Я швиденько прибрав.
Коли розійшлися гості, я захопив кота, щоб віднести у під'їзд кішці.
– Ти куди його? – питає мама.
Пояснив.
– Ні, подарував, тож кіт буде жити тут.
І кіт зажив…

Звичайний кіт – абсолютно безпородний… За півроку він перехворів всіма можливими і неможливими котячими хворобами. Синьку ми йому змили. Звикли до нього. І все б було добре, якби він не шкодив. Якось після чергової шкоди я виніс його на вулицю, щоб викинути геть. Було зимно. Випав перший сніг. Не встиг я шпурнути Васька, як він плигнув назад, під мою куртку. Пожалів. Приніс назад і пояснив котові:
– Ось – унітаз, тут треба робити свої діла…
Кіт все зрозумів і відразу ж довів це. Заліз в унітаз, довго гріб воду, потім попісяв…
Я похвалив. Він на радощах зробив й інше… З того часу більше ніколи не шкодив. Користувався винятково унітазом. Спочатку шкріб воду, потім сідав на краєчок і розмірковував "о тягосних судьбах нашей родіни"…

А ось проблема з м‘яуканням мене не турбувала. Не м‘яукає, то й не м‘яукає…
Якось я готував йому їсти. Васько крутився під ногами. Чекав свій сніданок. А снідав він завжди хліб перемішаний з крутим розтертим яйцем. Потім борщ і все, що дадуть. Харчами не перебирав. А уранці – подай яєчко і все!
Зробив я йому сніданок і тримаю тарілку, не даю Ваську, поки прохолоне, щоб не гаряче. Й кажу котові:
– Васько, чому ти не м‘яукаєш? Хоч гавкни.
Він мені:
– Гав! Гав!
Думаю, Васько чув, як сусідські собаки гавкають і собі спробував. Щоправда, з котячим акцентом, але по-собачому. Опанував іноземну мову.
Відтоді Васько гавкав щоранку, просив їсти...

На старість Васько став гавкати перед вхідними дверима. Просився на двір, щоб... померти. Так було й того – передостаннього його ранку.
Васько гавкав біля порогу. Я вмивався, збирався і готував йому яйце з хлібом… Раптом дивлюся: його задня частина якось дивно лежить на підлозі. Я до нього:
– Васько! Васько! Що сталося?..
А у Васька очі – такі безпорадні. Дивиться на мене і всім своїм єством благає про допомогу. Це я потім зрозумів, що нерухомість задніх ніг кота шокувала. Я був готовий до всього, але, що Васька розіб'є параліч, ні…

Попросив маму посидіти з Васьком поки я збігаю на роботу. Коли виходив з під‘їзду, чув крики Васька – він гукав мене…

Тим часом, мама зібрала своїх колег – лікарів, серед яких був навіть медик-науковець… Вони винесли вердикт: «Усипити».
Телефоном я сказав їм: «Ні». Досить, що я уже взяв гріх на душу і познущався над котом – все його життя утримував у квартирі, не дав йому жити звичайним котячим життям…

Згадав колегу Риту, яка свою стареньку колі два роки няньчила. Собаку паралізувало. Рита не дала усипити. Носила собаку на вулицю на руках. Годувала з піпетки. Мила, прибирала… У квартирі стояв сморід… Втім, собака померла своєю смертю…
Тож, і я вирішив – буду няньчити Васька стільки, скільки треба…

Зателефонував знайомій кошатниці. У відповідь – те саме: «Усипити!!!» – і пояснила чому. Не буду вдаватися у анатомічні нюанси, але…
– Ніякого «усипити»!

Повернувся з роботи, дивлюся – у Васька очі якісь мутні. Накололи його мамині колеги. Дали знеболювальне. Думав, він мене не бачить. Аж, ні. Зрадів. І так не відпускав мене майже добу. Тільки-но задрімає. Я хочу відійти, а він плаче…

Про Васька можна багато-чого розповісти. 19 років… І те, як він любив приєднатися до гурту – моїх гостей. Сідав у крісло і з умним видом робив вигляд, ніби розумів про що мова. А може й дійсно розумів… І про те, як ми з ним по ночах читали вірші і пили каву… Не було такого випадку, щоб він не умудрився сунути хвіст у мою філіжанку з кавою. Потім облизувати кінчик свого хвоста з кавовим трофеєм… І багато ще про що. Він був друзякою. Він розділяв мою самотність, жалів, коли мені було погано… Я його іноді боявся, бо здавалося, що він абсолютно все розуміє. Дісталося Ваську на горіхи і від моєї колишньої… Але про драконів ні слова…

І ось Васько безпорадний. Очі волають про допомогу. Здавалося, він більше, ніж впевнений, що все минеться і саме я йому допоможу…
По обіду Васько задрімав. Стомлений нічним сидінням біля кота, я пішов до зали, посидіти в кріслі. Адже ніч на корточках провів біля помираючого друзяки…

…Аж раптом чую жахливий крик Васька. Хрип…
І все…

Дістав я коробку з-під італійського взуття. Міцна картонка. Мама дала нове біле простирадло...
З лопатою і коробкою-домовиною пішов у садок, викопав яму – навпроти свого кухонного вікна, під кущем жасмину… Зарив…
І ось, уже рік, як немає Васька…

18 жовтня 2007

Заходьте, серденько, на каву!

Щойно заварив… Ніч… То й що? Скажіть, як присунути додому і не випити каву? Кава не тільки для мене, але й, певно, для багатьох стала ледь не основним продуктом. Важко сказати, що головніше: хліб, бараболя чи кава…
Ще рік тому пив каву з котом. Кіт прожив 19 років. Як я не пильнував, він все ж таки умудрявся так крутитися біля мене, щоб вмочити свій хвіст у каву. Потім сидів муркотів і злизував з хвоста кавовий трофей…
Втім, мова не про кота, а про кавовий трофей, причому, в європейських масштабах…

08 березня 2007

Ліс тут більше не росте

«І на Хортиці, і скрізь був, і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями, щоб вони переказилися…» (з листа наказному отаману чорноморських козаків Якову Кухаренку, датованого 26 листопада 1844 року).
Шевченко побував на Хортиці влітку (серпень?) 1843 року…
Я теж …і на Хортиці був, і скрізь був, і все плакав…

01 грудня 2006

Доля

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля…
Свого часу, професор Могилянки, доктор історичних наук Микола Олександрович Чмихов (1953-1994) розділив хронологію української історії на 532-річні періоди:
419 – 951 роки – Антський союз
(«анти» з грецької – «богатирі», теж саме, що давньоруською – «поляни»)
951 – 1483 роки – Київська Русь
1483 – 2015 роки – Козацька держава
Тож, черговий 532-річний період добігає кінця.
…скасовано Запорозьку Січ, знищено казацтво, немає Гетьмана…
Україна нині перебуває в ослабленому, замученому, виснаженому стані
і саме зараз народжується український етнос нової епохи.
Яким він буде – цей новий етнос?

03 листопада 2006

Букет мамі

Букетик уже зів’яв. І рука втомилася тримати. Спітніла. І листочки з ніжками квітів змокріли від руки. Їх я сам збирав у бабусі під хатою. Тож мусив довести – вирішив не розжимати руку поки не побачу маму.
Ми з дідусем до міста виїхали дуже рано, над селом тільки-но сходило сонце. Коли зривав, ромашки були мокрими від роси, і прохолодними. А ось в руці зігрілися, від її вологи розм’якли і втратили товарний вигляд.
Дідусь сказав, що зараз буде зупинка, і запитав:
– Ти хочеш вийти?
Я дуже хотів вийти. Треба було квіти винести на повітря, щоб оговталися від автобусного тепла. Але тут раптом…
Я букетик тримав ближче до щілини в дверях. Звідти дуло, протяг охолоджував ромашки. А коли дверна гармошка з пилососним шипом розшторилася, міцно затиснувши мою руку, я відразу ж нахилився так, щоб приховати цю мою некмітливість.
– Ні, дякую, я посиджу в автобусі.
Було дуже боляче. Певно, автобус стояв недовго, щось хвилин п’ятнадцять-двадцять, а мені здалося вічність. А коли рушив, жінка, яка сиділа навпроти, побачила мою оказію і вчинила скандал водієві, мовляв дитині руку віддавив…
– Глянь, іроде, – репетувала вона, – у хлопчика рука зовсім засиніла!
Мені стало соромно за мою справді синю руку. Жінка намагалася розжати мені пальці, казала, що треба розмасажувати…
– Ні, не дам!
І сховав від усіх свою руку з букетиком за спину.
– Ну, ви тільки погляньте на цю дитину! Який впертий! Га! Інший уже б рьовав, а у нього не сльозинки. Терплячий!
Тут й інші жіночки стали до мене улюлюкати:
– Ти ж в кого такий впертий, козаче, в таточка чи мамку?
Вступився дідусь, коротко пояснивши, що я улітку гостив у діда з бабою, а тепер ми їдемо до мами, яка вчиться у місті у медінституті. І мене турботливі пасажири залишили в покої…
Цю історію й не пам’ятав би, якби мені час від часу її не переповідала мама. Тоді я був зовсім малим, ще не ходив до школи. Мама каже, що треба було бачити – мене на порозі квартири з протягнутою рукою і обм’яклими її улюбленими ромашками. Мама гладила мені пальці, цілувала і плакала, бо пальці у мене, хоч уже й не були такі сині, як в автобусі, але чомусь не відразу розжалися…

25 жовтня 2006

Козацька літавка

У книзі запорізького краєзнавця Юрія Вілінова «Хортиця – острів у філіграні епох і шляхів» чимало цікавої інформації про запорозький край, причому, ним особисто дослідженої в археологічних експедиціях, зокрема, й про козацьку літавку. Юра вважає, що ідею багатоступінчатої ракети Корольов перейняв у запорозьких козаків.
Як пише Плачинда у «Ніч перед стартом», молодий Корольов надибав на «Історію русів» у одеській воронцовці (публічній бібліотеці), опубліковану Бодянським у 1846 році незначним тиражем. Зокрема, майбутнього конструктора зацікавила розповідь про літавки, які козаки вперше використали під час бою з ханом Меліс-Гереєм поблизу Сіверського Дінця 1516 року.
За описом «Історії русів» козацькі літавки: падаючи, стрибали шість разів. І стільки ж вибухали. Літавка мала сім щаблів: одна камера вибухала і тим самим штовхала наступну частину. При цьому літавка, яка була подібна до довгої трубки, не розривалась.
А ось з якого матеріалу була зроблена козацька літавка, а особливо її перетинки, молодий Корольов так і не розгадав.
Згодом за його проектами ракети будувалися з металу…
– Козацькі літавки були зі звичайнісінької глини, – каже Юра Вілінов. – При високому рівні гончарного виробництва в Україні козакам не важко було виготовити «гірлянду» з керамічних камер, сполучену між собою вузькими керамічними трубками. Армували літавку лозою, щоб зміцнити корпус – це так само, як робили в стінах глинобитних хат. Якісно і мінімальні затрати, а головне – швидко, що надзвичайно важливо в бойових умовах.
Щоб довести свою правоту, кілька років тому Юра разом з хлопцями змайстрували таку глиняну літавку, набили порохом… Особисто я не бачив випробувань. Юра переконував, що спрацювала…