Показ дописів із міткою оповідка. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою оповідка. Показати всі дописи

07 липня 2011

Папороті цвіт

У нього та в неї була купальська ніч.
Був і вогонь, і віночки…
Ніжні погляди і зітхання.
Вона як справжня паняночка для початку трохи повпералася, ну не так, щоб дуже, але й щоб не втік. Розкочегарювала. Парубки – вони ж всі мамині синочки. Телята. Не рішучі. Телепні. Треба конкретно натякати, інакше ото б всю ніч й проблимав, й не доторкнувся б. Вона спочатку, ніби ненароком заділа його цицькою… Він же тільки-но відірвався від материнської, тож у цинах знається, проте не зовсім те, що наразі треба. Потім взяла його руку і обережно, щоб не перелякати, показала, де погладити… І тут його ніби підмінили, враз затрясся, руки тремтять, колінки подригуються, очі, як у бика почервоніли, весь вкрився потом… Накинувся і давай її нервово мацати і слюнявити, тобто цілувати.
– Та не спіши, дурники, до ранку ще маємо час.
Заспокоїла, приголубила. Він тут же голову сунув між цицьок. А вона, як би могла, то й приклала б до циці.
Показала, як треба цілуватися. Кмітливий, відразу ж збагнув і…
І знайшли вони цієї ночі свій папороті цвіт.
Прокинулися від пестощів перших сонячних промінчиків. Цілувалися, ще і ще кохалися. Щасливо втомлені вмивалися ранковою росою. Гуляли серед духмяних трав…

15 листопада 2007

Сині очі, чорні брови...

Оксана йшла парком. Дивиться – а на зустріч знайоме обличчя. Сині очі й чорні брови! Вона й досі в них закохана.
– Андрію! – вигукнула вона.
Андрій відразу не впізнав. Затримав погляд, певно, намагався згадати, хто ця жіночка, що його кличе.
– Ой, – нарешті промовив, – Оксано, це ти? Тебе не впізнати. Змінилася…
Оксана тільки-но хотіла нагадати, що його очі й брови на неї діють як гіпноз і що… Аж раптом до Андрія підбігли два хлопчики.