Ой, ні, солдате, тільки не треба сліз

Щастя дається всім: однім на роки, а комусь лише на години…
На зупинці чекав маршрутку. Звернув увагу на пару: солдата і кралечку. Уже немолоді, обидвом десь, плюс-мінус під сорок.

Він, – певно, чоловікові пощастило на волонтерів, – укомплектований у все новеньке, з наплічником та ще й з торбою через плече. Зі всього видно, на фронт.
Вона, – як кульбаба, коли уже відцвіла, з парашутиками, – у білій просторій сукні до щиколоток, такі модні були у вісімдесятих – «марльовка». Вся із себе прозора і пухленька. Коли тільки підійшла, крутнулась перед кавалером, і – «Як я тобі? Нєвєста!»
Мали б обійнятися і поцілуватися, вони ж стояли мовчки і дивилися один на одного. Здавалося, якщо б можна було, так би стояли усе своє життя.
Як вісімнадцятирічні, коли все вперше, і вона чекає, що він нарешті зробить перший крок…
У нього на очах заблищали крапельки…
(…Ой, ні, солдате, тільки не треба сліз!)
– У мене ж борщ стигне, – раптом сказала вона. – І вареничків я наліпила, як ти любиш, з картопелькою і зі смаженою цибулькою. Треба тільки хліба купити.
Він пішов слідом за нею, до кіоску. Вона замовила паляницю білого. Він розплатився. І разом спустилися у підземний перехід…

Він проїздом. Напередодні телефоном повідомив, що буде у Запоріжжі. Тож, матиме кілька годин – зустрітися.
Вона всю ніч не спала, готувалася. Навіть знадобилася «марльовка», яка без діла скільки років валялася у шафі – і без того товста, а біле ще більше повнить. Та більше нічого білого не було, а нєвєсті треба біле…

Познайомилися вони у шпиталі. Привезли його порешеченого, непритомного. Вона якраз прийшла з волонтерами на підмогу медикам. Він був її першим підопічним.
Після роботи щодня бігала до нього. Розказала дівчатам – що розлучений. А ті: «Щаслива, буде тобі жєніх». Так воно й сталося. Приглянулися один одному…
Навіть не сподівалася, поставила на своєму житті хрест – з любов’ю не склалося, змирилася, що старою дівою так й помре, а тут – на тобі, закохалася…
Дивно, чому їх життя не звело раніше? Коли були помоложе. – Доля підготувала випробування війною…
Якось своїй колезі, на роботі, також незаміжній, запропонувала піти з нею до шпиталю, мовляв, серед ранених багато нежонатих. А та у відповідь: «Нафіга мені контужений?!»

Коли його відправляли до Мечникова ще на одну операцію, він сказав: «Нєвєсто, не сумуй, ми ще зустрінемось».
І ось зустрілись, на пару годин. Нєвєста у «марльовці». Як й належить, у білому.
А увечері вона його проведе на поїзд – на війну…

Коментарі