Савур Могила

Савур Могила, що поблизу Сніжного на Донеччині, де зараз тривають запеклі бої з російськими загарбниками, набула слави, завдяки совіцьким історикам та їхнім дописам про Міус-фронт за часів Другої світової війни. На горі споруджений і відповідний монумент.
За довідниками, складається враження, що іншої Савур Могили нема і не було, тільки совіцька.
Але ж, можна сказати, майже поряд, на території сусідньої Запорізької області, розташовані ще дві Савур Могили – біля села Новопрокопівка, що в Токмакському районі, та в селищі Григорівка, що під Запоріжжям.

Слово «савур», на думку запорізького краєзнавця Віктора Фоменка, походить з тюркських мов, означає круп коня, а відповідно вживалося й для позначення схожих на нього згладжених горбів округлої форми. А зі словом «мак» означало дію – «пускати дим», тобто вершина, яка слугувала для сигналів димом або шаблею (В.Фоменко «Звідки ця назва?»).
За іншою гіпотезою, савари (або саври, сабури, саури) – назва племені, згадуються Птоломеєм. За тлумаченням декількох провідних вчених, савари мешкали між верхів’ями Сіверського Дінця та Доном. Асимілювали із слов’янами. Ймовірно, це одне з гунських племен – у Птоломея гуни межують з бастардами і роксоланами (Леонід Войтович «Сармати на землях нинішньої України: проблеми локалізації племен», де йдеться про період II ст. до н.е. – II ст..н.е.).
Тобто значення «Савур/Саур Могила» – гора на кордоні з саурами. Власне, це пояснює й те, що Савур Могила не одна, а їх кілька, і всі вони фактично розташовані на межі зі степом, де панували кочівники.
Серед всіх інших, саме григорівська Савур Могила, що над річкою Конкою, є легендарною, символом запорозького краю, втілена в думах та історичних піснях («Савур Могила. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини» за редакцією Віктора Чабоненка).
За гіпотезою запорізького краєзнавця Володимира Шовкуна, біля Савур Могили, що над Конкою, й відбулася та сама битва на Калці 1223 року.
За офіційною версією, називається Кальчик, що на Кам’яних Могилах, бо, як зазначив літописець, «місце кам’янисте».
Місце насправді кам’янисте, але жодне археологічне розслідування не підтвердило цю офіційну версію. Натомість, в довкіллі григорівської Савур Могили археологами було знайдено дуже багато середньовічних наконечників стріл, як залізних, так і кованих, а також ще й «зрізних», тобто у яких широкий наконечник з косою зрізаною ріжучою поверхнею, такі застосовували в боротьбі з татарами проти кінноти (Юрій Вілінов «На шляхах від Поргів до синіх морів»). На думку Шовкуна, літописець григорівські вапняки назвав «місцем кам’янистим». Тож, річка Кінська є Калкою, де русько-половецьке військо потерпіло поразку, де полонених князів ординці поклали під дошки і бенкетували зверху, як музику слухаючи зойки та тріск кісток…
Крім того, поблизу григорівської Савур Могили розташовувалося городище на Кучугурах – Шехр-аль-Джедід, в чотирнадцятому столітті – одне з найбільших міст на території сучасної України, рівне на той час Львову та кримській столиці Солхат, нині Старий Крим. Київ після Батиєвого розгрому був тоді набагато меншим. Більшою була тільки Кафа, нині Феодосія (Юрій Вілінов «На шляхах від Поргів до синіх морів»).
Шехр-аль-Джедід, можна сказати, було столицею Мамая. Нині це місто затягнуте мулом штучного совіцького Каховського водосховища.
Ну і ще. Григорівці розповідають різні байки про свою Савур Могилу, зокрема, про скарби та печерні церкви. Не виключено, що у вапняках гори перші християни й споруджували церкви, нащадки учнів апостола Андрія, який у цих краях мешкав десятиліття, про що я уже писав.