У мене не пишуться казки


Душа спустіла – і не пишуться казки. Добре розумію, що відбулося, і не тільки зі мною одним. Україну розтинають… Війна. Казки убиті.

За кожним разом, коли ходив на Хортицю, мріяв зустріти Золотого Змія.
Зміїв бачив, молоденьких і старих. Але мені треба був їхній король…
Наші прадавні пращури, онуки Ноя, які після Великого потопу оселилися на цих землях, так само, як й їхній батько Яфет, прагнули у всьому бути подібними до Сонця. Отож і вбиралися у золото. Це дуже сподобалося тутешньому володарю Золотому Змію, і він став опікуватися людьми, навчив їх мудрості…
Його ще називають Запорозьким Змієм, про що складали легенди запорожці. Казали, ніби він з’являється уночі, світить очима, але козаків не чіпає, і завжди застерігає про небезпеку. Підозрюю, що козаки-характерники проходили бойову підготовку саме під орудою Змія…
Раніше мені вже щастило бачитись із Золотим Змієм. І ось, сьогодні знову…
Йшов стежкою і раптом відчув, що попереду якась надзвичайна сила. Зупинився і побачив сяйво – серед квітучої шипшини вигравав золотом змій. Метри два у довжину і з руку завтовшки. Уже потім пошкодував, що не сфотографував, проте мені було не до того.
Ми спілкувалися. Про що саме, не маю права нікому повідомляти. Втім, тепер знаю, як діяти далі…
І це не вигадка. Раніше уже розповідав тут, на блозі, як спілкуюся зі зміями, вужами і ящірками. Вони чують мої думки, а я – їхні… До речі, почути можна навіть квіти та дерева, степову ковилу, треба тільки захотіти. Те, про що вони мені сьогодні повідали, далі на світлинах. А «між рядками» й мудрість Золотого Змія, яку мусять знати ті, кому це треба.














Коментарі