Кримом подорожував разом з мамою. Колись давно вона мене возила, а тепер настала моя черга. Зі всіх планів – обов’язковим було відвідання «садочка квітчаного», де Леся Українка посадила гілочку кипарису, щоб той виріс вище за мінарети «в краї сьому, на мечеті багатому»…
У Ялті були у понеділок, на Спаса…
Тутешні греко-католики літні богослужіння проводять у римо-католицькому храмі. Прибули ми туди на годину раніше. Покружляли довкола, а в середині – тіточка з церковного краму стала розповідати, що треба благословення, щоб фотографувати храм, а від фотоспалаху на стінах з’являється грибок… Але це було не найгірше. Тільки ми всілися, поближче до вівтаря, як інша, товстелезна тіточка посунула на мене танком:
– Я здєсь сіжу!
– Ви, – питаю, – купили на це місце квиток?
– Ні, я здєсь сіжу з самого начала!
Мовчки перейшов на інший ряд.
Тіточка на цьому не заспокоїлась. Всілася і продовжила репетувати, мовляв, їй треба поставити кошолку з яблуками, а мама їй заважає.
Мама тіточці шепоче:
– Ми ваші гості, із Запоріжжя…
А та у відповідь:
– Та хоть із Лондона!
– ?!
На набережній Ялти нам зустрілася біла жінка з двома мулатами: хлопчиком, якого вона везла у візочку, і дівчинкою, що бігла слідом і плакала. Вона гнала поперед себе візочок, певно, кудись поспішала. Дівчинка не встигала за матір’ю, відстала і ще більше розридалася. Моя мама спробувала заспокоїти дівчинку і наздогнати матір…
Через деякий час дівчинка знову відстала. Підійшла до моєї мами і попросила зводити її у туалет. Слідом до туалету увірвалася мати дівчинки, вигнала її з туалету і потягла зарьовану за собою.
Втретє дівчинка, мабуть, уже втекла від своєї матері. На цей раз мама пригостила її морозивом…
– Ми у вас, мабуть, заберемо дівчинку.
– Забирайте, – спокійно відповідає мені жінка. – Тільки без возврата!
Вважав, що добре знаю Ялту, але не відразу знайшов вулицю, щоб з набережної пройти до музею Лесі Українки. Запитав у турагента, що у будці продає різні екскурсії.
– Вам, – відповідають мені з будки, – нє ка мнє, а в горсправку.
У іншій будці:
– Ви чіто? В Ялтє нікагда нє било нікакой Лесі!!! І нєт нікакова музєя!!!
Але музей ми знайшли – де Леся «вчилася пісні в морського прибою» і, забувши давню гордість, плакала, щоб не сміятись…
А у музеї був вихідний, і не тільки у понеділок, а й у вівторок.
Немає коментарів:
Дописати коментар