Слово «чуринга», як відомо, дісталося науці від австралійців-аборигенів, але не про них мова. Не відомо, як наші пращури називали вмістилища для духів, які створювали з дерева і каменя, глини тощо.
На фото зверху - чуринга з експозиції музею Кам’яної Могили.
А це чуринги із Запорізького обласного краєзнавчого музею.
Легендарний Чорний камінь з написом «сухур» («короп»), що тепер знаходиться в садочку музею, що на Хортиці.
Скіф. Він разом з половцями стоїть на подвір’ї музею, що на Хортиці.
Якщо подивитися уважно, половецькі кам’яні баби більш виразніші, аніж скіфські, мають і чуби, і вишиванки… Скіфські – простіші. У всіх чітке розташування рук, акінак, меч і майже у всіх прутень. До речі, у половецьких кам’яних баб-чоловіків – груди, великі, як у жінок. Причому, у всіх без винятку. А ще половецькі тримають двома руками чашу, а збоку мають, як і скіфські, торбочку. Ну, й так далі. Тут можна дуже багато говорити.
Чимало науковців намагалися з’ясувати: чому скіфи свої кам’яні скульптури не створювали такими ж красивими, як греки? Адже життя та побут скіфів тісно перепліталося з греками, вони бачили грецькі скульптури, а греки навіть відтворювали скіфів у мармурі, вважаючи їх ідеальними, а країну Царських скіфів називали країною Гілеєю, де мешкають люди, подібні до богів. Крім того, скіфські прикраси із золота, віднайдені археологами в курганах, на відміну від баб, мають чітке зображення.
На мою думку, скіфські кам’яні баби – це ті ж чуринги, й виготовлялися вони за певними правилами, успадкованими з давніх часів. Власне, так само, як антропоморфні стели (4-2 тис. до н.е.) та кіммерійські, а після скіфів – половецькі. Навіть сьогодні ми маємо у себе вдома такі ж чуринги – ікони та різні обереги.
Скіфські кам’яні баби не ставилися на похованнях. Скіфи навіть розбивали деяких баб, певно, щоб позбавитися небажаного духа.
Ймовірно, кам’яні скульптури-чуринги охороняли певну територію – родинну або спільноти (племені). Причому, за віруваннями, в скульптурі жило не божество, а дух конкретної людини. Приміром, половці за життя замовляли собі скульптури і ставили (по смерті відтвореного в камені) на території, яка належала сім’ї. У нас й досі кам’яним бабам, якщо зустрічають у степу, змащують губи салом. Дідусь мені казав, щоб захищали врожай. (За тою ж традицією, до речі, ми несемо їжу на Проводи і їмо на гробках, всіляко ігноруючи рекомендації попів не робити цього.)
Тож, зображення на кам’яній бабі прутня у скіфів (жіночих грудей у воїнів-половців) – ознака не тільки представника родоводу, а й охоронця роду (сім’ї). Це оберіг Любові – щоб нащадки, ми б тепер сказали, не розлучалися, жили в любові і злагоді, кохалися і народжували здорових та сильних дітей.
І ще один нюанс. У скіфів кожен чоловік мусив використовувати свій прутень за прямим призначенням, тобто постійно кохатися з жінкою. Якщо втрачав цю здатність, його не вважали чоловіком, а отже він не міг брати участь у походах. Мабуть, такі нечоловіки й утворювали племена амазонок?!
Немає коментарів:
Дописати коментар