Хорошії гості у мене


Сьогодні у мене у гостях на Хортиці побували френди з Черкас:
Дмитро zamkovyi з дружиною Оленою і сином Тарасом, а також mandrivnic.
Ми пройшли островом з півночі на південь: урочище Чорної скелі, Савутина скеля, Брагарня, Зорова Могила і на завершення – плавні, дивом вцілілий куточок Великого Лугу.

Френди мій темп витримали…
А ось, від Чорної скелі до Брагарні за нами буквально бігла жіночка з дочкою. Дівчині років вісімнадцять, певно, хвора (ДЦП або щось таке). Їй було важко так швидко йти. Але мати її підганяла і постійно ставила дочку поперед себе, щоб та слухала, що я кажу. Я не міг збагнути, що ж їх так зацікавило. Невже історія? З’ясувалося, ні. На Брагарні мати у мене запитала, де той музей, в якому Чорний камінь. Привезла дочку зцілитися. А бігли за нами, бо весь цей маршрут я розповідав про валуни…
Шкода, що такі люди, а їх чимало, не розуміють… Або їм не дано. Дивляться і не бачать, слухають і не чують.
Зцілює ж не Чорний камінь…
Крім того, дорогою нам стрівся «екскурсовод» з групою, десь осіб п’ятнадцять. Наскільки розумію, він не від музею і не від турфірми. Якийсь «підпільний Кіндрат». Водив людей від святилища до святилища, вчив медитації. Це так смішно. Вони ставали колом довкола святилища, тримаючись за руки, і закатували очі під лоба, шепотіли, що відчувають тепло… Також «зцілювалися».
Про Чорний камінь брехливу інформацію розповсюдили телевізійники – я б їм хвости повідкручував за це, а заодно і «екскурсоводам-цілителям». Втім, не спокуси вибирають людей, а навпаки. Тож, кожному своє.
Зокрема, у нас, авторів блоґів, є унікальна можливість – спілкуватися не тільки в Інтернеті, а й зустрічатися. І не треба комплексувати, боятися, ховатися по той бік монітору. Не треба спокушатися на невідомо яке щастя (зцілення). Як сказав один мудрий чоловік: нема дороги до щастя, бо дорога й є щастя.
Я сьогодні щасливий, що зустрівся з френдами.










Мої перші ромашки в цьому році.


Входимо через браму до святилища на Брагарні.


Святилище на Брагарні зустріло нас ось такими квітами.


Половчанка на Зоровій Могилі.


У плавнях цвіте груша-дичка.






І оптимістичне на завершення маршруту.


P.S.

Щиро дякую френдам за подарунки! Лелека – тепер у мене над компом. Черкаський магнітик, як й належить, на холодильнику. З горнятка вже пив зелений чай. А книгу Оллі Вехвіляйнен – читають домашні, чекаю своєї черги :-)

Коментарі