Перейти до основного вмісту

Публікації

Показано дописи з Січень, 2013

Дві старі фотографії

Оксана і Давид.
Мої прабабуся і прадід. Про діда Давида майже нічого не знаю. Лише те, що воював на різних війнах Першої світової. Був нагороджений Георгіївським Хрестом…
А ще – дід Давид вкрав три жмені фуражного зерна і був засуджений на три роки в’язниці (про це я розповідав у попередньому дописі про голодомор 1946-47 року).
А ось бабусю Оксану в селі називали Барщихою за прізвищем Барська. Вона дуже любила читати, а особливо, щоб їй читали «Кобзаря». У неї був «Кобзар» 1840 року видання. І я його також тримав у руках. Не знаю, куди він пощез. Певно, хтось поцупив. Бабуся казали, що цього «Кобзаря» вона купила на ринку у Полтаві.
«Кобзаря» бабусі читала моя мама, коли була маленькою, потім я. Дочитався до того, що переказував напам’ять і «Катерину», і «Наймичку». Так що до школи пішов начитаним, і коли вчителька попросила прочитати улюблений вірш Шевченка, я видав «Розриту могилу», який я знайшов і вивчив з маминого «Кобзаря» 1965 року видання – вивчив спеціально для бабусі Оксани…

Індус

Сусід дід Іван Сибіряк у 45-у пригнав отару овець. Казали, з Сибіру. Тож й діда тому називали сибіряком. Насправді його прізвище Красницький. А вівці – це нібито той скот, який перед німцями, як казали, евакували до Сибіру. До Сибіру чи ні, але деякий скот повернули.
Отару овець Сибіряк гнав разом з Ботанкою, здоровенною німецькою вівчаркою.
Ботанка привела двох цуценят. Чорного дід Сибіряк комусь віддав, а друге руденьке дісталося моїй мамі.

Рождество Твоє, Христе, Боже наш

Голодомор 1946-47 року… Після війни совіцька влада сплановано випробовувала голодом українських дітей, жінок, стариків. Чоловіків, сотні тисяч, Москва винищила раніше, восени 1943 року під час форсування Дніпра. Це було так зване «искупление кровью» лише за те, що українці перебували на окупованій території. Вердикт Жукова: «…все хохльі – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше потом, после войньі, придется ссьілать в Сибирь!»