Ніколи не був у макдональдзі


Більше віддаю перевагу маленьким крамницям і на пару столиків кав’ярням. Мешкаю у старій частині. Тут звісно є супермаркети, але я їх обходжу стороною. Тісні, коли всі один на одному і все на відстані витягнутої руки, затхлі у допотопних будинках забігайлівки – мені більше подобаються. Крім того, стараюся не бувати у новому Запоріжжі і соцмісті.

Ще за часів мого дитинства, коли життя було зовсім іншим і мої сусіди-жиди ще не емігрували до Ізраїлю, вважалося непристойним їздити у ті задимлені різнокольоровими димами пролетарсько-номенклатурні поселення. Приміром, як могла Анна Львівна, бабуся мого друга Сашки, їхати тролейбусом у той смердючій совіцький край? Ну, це ж просто смішно!
Анна Львівна ледь не щоранку починала день на порозі нашого під’їзду тим, що розповідала «в нікуди» , не знаю, кому – небу чи деревам, що лише через те, що єврейка, її доця Рита не могла поступити в інститут, а внук талановитий хлопчик, тобто Сашка, також, як і його мати мріяв про диплом, але ж совіцьким євреям заборонено здобувати вищу освіту, щоб поступити треба гроші, треба змінити прізвище, ім’я і національність… «Я не боюся про це говорити, – постійно повторювала Анна Львівна. – Я не боюся вашої совіцької влади! Окупанти!» і т.п.
Сашка дійсно талановитий, розумний – він перший, коли повернувся з армії, емігрував до Ізраїлю, потім вивіз матір і бабусю. Його батько Мішка – не дочекався, помер і похований тут, у Запоріжжі…
Анна Львівна мала рацію, у нове Запоріжжя і соцмісто краще не їздити, це небезпечно для здоров’я. Я ось, сьогодні там побував. Повернувся, а писок ніби смальцем змащений – на палець шар жиру. Там дихати нічим. Так, це я там затримався на годинку, а люди ж постійно живуть – просякли тими димати.
Зустрічався з Юрою Віліновим. Приїхав трохи раніше. Домовилися – біля МакДональдза. Це у соцмісті на проспекті Металургів. Зайшов і чесно тамтешній прислузі сказав, що ніколи в житті не був у їхньому закладі, попросив порадити, що можна замовити… Планував Юру пригостити. У помаранчевій екіпіровці дівчина витріщила на мене очі, а потім непривітно: «Он касаса, там мєню». Подякував і вийшов. Тут Юра підійшов. Кажу: «Давай зайдемо». Він у відповідь: «Ой, ні, тільки не це». Сіли за макдональдзький столик на вулиці. Як не дивно, нас ніхто не зігнав. Поговорили. Потім пройшли проспектом лєніна ще дві зупинки і розпрощалися.
Юра, як завжди, балакучий. Розповідав про 900-річний дуб, який віднайшов на Полтавщині. З того, що я встиг запам’ятати. До 600 років дуби нарощують стовбур по метру за сто років, а потім по 10-30 сантиметрів. Тобто – шість метрів в обхваті – 600 років, а сім метрів двадцять сантиметрів – це приблизно 900. Показав на фотоапараті фото цього дуба.
Після Юри вирішив ще трохи пройтися проспектом лєніна, подивитися. Хотів щось сфотографувати… Нічого цікавого, все там ґусскоє, чуже. Повсюди якийсь ґусский блок і партія регіонів, народ носиться зі здоровенними торбами…
В цих краях не був кілька років поспіль. Не знаю, що на мене найшло – осинило бажання навідатися до старих приятелів. По ходу, по проспекту.
До одного, другого, третього… А мені не раді. Якось зневажливо, незадоволено – типу: мене не ждали, а я приперся. А раніше без вазеліну в сраку лізли. Розумію, раніше у мене була престижна робота, не те, що тепер. Хотів ще зайти до ксьондзів, ніби колись дуже дружили. Постояв, подивися на костел і… Розвернувся і поїхав додому – в своє старе місто.
Від всього цього – маю на увазі так званих друзів – відчуття, ніби мені ноги перебили… Важко. Ні, знову й знову приходжу до висновку, що… Але я не знаю, як можна не довіряти людям!


Це «витвір мистецтва» на фасаді будинку – совіцько пролетарсько-номенклатурний реалізм… А на верхньому фото – проспект лєніна в районі соцміста.

Коментарі