Гуни... Меч війни


Цей меч мені, як рідний. Віднайдено його на території Новоіванківки – села, з якого мій батько…

Батько мого батька, мій дід, ще хлопчиком разом зі всією родиною та сусідами був примусово переселений сюди з-під Ніжина. Совіти всьому куту наказали зібрати свої пожитки і без пояснень погнали невідомо куди. З’ясувалося, на Запорожжя, де після голодомору 1932-33 року майже не лишилося селян.
Ще за московською окупації село називали Дворянкою, за совіцької – Новоіванківкою. А ще раніше… Зважаючи на меч та інші експонати Запорізького обласного краєзнавчого музею, тут панували гуни. Можливо, цей меч належав воїнові Аттіла або й самому королю.
Войовничий був народ – гуни, не те, що їхні нащадки – деякі запорозькі козаки, які за «тридцять срібних» Єкатєрині Другій без жодного супротиву здали Запорозьку Січ – в обмін на дворянські титули, гроші та землі. Дворянка Єкатєринославської губернії Алєксандрівського повіту, певно, й належала одному з таких козаків, який з «милості» цариці-матушки став дворянином. Точно не знаю, але назва села говорить сама за себе. У будь-якому разі, козацькі зимівники, які не запродались, в Дворянки, Генералки, Розумовки тощо не перейменовувались…
Батько мені розповідав, що у Новоіванківці не селились кацапи. Коли влада виділяла землю якому з москальських прибульців, йому всім селом будували хату, тиждень гучно гуляли новосілля і згодом тишком-нишком підпалювали. Так згоріло декілька новобудов. Потім москалі самі відмовлялися від Новоіванківки…
Гуни – це друге-п’яте століття нашої ери. Як значиться в енциклопедії, східноєвропейський народ невизначеного етнічного походження. Відомо, що гуни разом з аланами (роксоланами) звільнили свої землі від готів… «Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом (Азовське море) біля Льодовитого океану і є диким понад усяку міру» (Книга XXXI Амміана Марцеліана). Втім, Пріск розповідає, що народ і своїх воїнів Аттіла називає скіфами. Всі вони хлібороби. Пріска та його слуг скіфи пригощали медом та ячмінним напоєм, на який скіфи кажуть камос. Аттілових скіфів називали гунами германці (Hune – нім. – велетень), а за ними весь греко-латинський світ. «Куна» давньоскандинавською означає «дружина». Крім того, у Середньовіччя гунівську державу скандинави називали Кунагард («Країна гунів»)…
Гревтунги (Greuthungi – «мешканці степу») – це вже готська назва полян Київської Русі.


Аттілу гуни вважали володарем меча бога війни, через що він й непереможний – ми б сказали, характерник. Під проводом Аттіла гуни «розграбували всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями» («Таємна історія» Прокопія). Деякі історики ставлять під сумнів перемогу Аттіла в знаменитій Каталунській битві (23 червня 451 року). Втім, через рік після цієї «битви народів» Аттіла захопив кілька міст Італії, розграбував Медіолан (нині Мілан) і Тіцинум (нині Павія)… Після переговорів з єпископом Левом Першим погодився не йти на Рим в обмін на щорічну дань. Фактично, за Аттіла, гунська держава займала територію від Кавказу до Риму. Її центр був біля Дніпра – «в області Скіфії, де протікають води Данапра» (Йордан). Дніпро на мові гунів – Вар (до речі, через 500 років Костянтин Багрянородний позначає одну з назв Дніпра – Варух)…
У 453 році на похороні Атілли «після того, як він був оплаканий… стогнаннями, вони (гуни) справили на його кургані страву, так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом…» (Йордан). До речі, слово «страва» збереглося лише в українській, білоруській та словацькій мовах («Велика Скіфія» Г.Василенка)…
А ось й казани, в яких гуни готували свої страви, віднайдені на території Кічкасу.



Запорізький обласний краєзнавчий музей.

Коментарі