Вулиця мого дитинства


Знову й знову повертаюся сюди… Як й колись, тротуар все такий же розбитий. Я знаю тут кожну ковбаню. Невисокі парканчики з цегли. Таких тепер ніде не побачиш. Як і раніше, де-не-де цеглинки покриті мохом. Це від вологості – поряд Дніпро. Старі пристарі липи й тополі, клени. Садочки з абрикосами, вишнями, грушами й яблунями… Густо насаджені дерева по обидва боки тротуару зімкнулися над ним дахом – і вулиця більше нагадує довжелезний тунель. В один й другий бік – завжди є світло в кінці цього тунелю.

Від дому до Хортиці йти десь хвилин п’ятнадцять. Через міст ще п’ять хвилин і.. під ногами легендарний острів. Чим не світло в кінці тунелю? Дітьми ми бігали сюди, на скелі. Найдавніші скелі. Вони майже не змінилися від створення Світу. Їм сотні тисяч років. Унікальна пам’ятка природи. Купались, рибалили, пірнали…
Я з шести років – у басейні. Тренер часто виводив нас сюди – на Старий Дніпро. Тут сильна течія. Змушував пливти протитечії.
А грались ми тут у козаків. Тільки не у козаків-розбійників, а в запорожців і турків. Так би мовити, інсценували битви. Дринячка одночасно служила конем і шаблею. А скарлючений шматок кореня був пістолем.
І розповідали ми один одному про козаків, про Сірка та його правицю, про Сагайдака… До речі, в школі тоді такого не викладали.
Від Хортиці бігли попід деревами додому – а дім теж світло в кінці цього тунелю. Там чекав обід…


Квартиру я часто забував зачинити на ключ. Під’їзд пильнувала Кукурудзиха. Строга жінка. Велика сім’я. Чотири сини і дочка – погодки. Своїх та ще десяток дворових, серед яких і я, вона збирала в обід на зупу чи борщ з кашою, салатом і кисільом. Великий круглий стіл. Над ним торшер з довгими китицями. І ми довкола з ложками і мисками, плямканням-чавканням… Уже дорослим я дізнався, що мама платила по десять рублів на місяць за ці обіди.
У дворі, особливо красивому навесні, коли цвіли яблуні.
На розі вулиць – «Стара аптека», там ми купували аскорбінки на десерт після Кукурудзихіного обіду.


Мій друг Стаська жив у сусідньому під’їзді. З ним ми ходили збирати павуків, вужів, жаб. Він мріяв бути біологом.
А навпроти, у триповерховому будинку жила Оленка. В неї я був закоханий до нестями. Вона мріяла бути балериною. Я їй грав на піаніно, а вона в колготках і пачці з паперу танцювала. Тому, крім програмних творів музичної школи, розучував й ті, які просила Оленка…
У позаминулому році хотів побачити Стасика і Оленку. Шкода, що не зробив цього раніше. Сусіди розповіли сумні історії. Стасик не став біологом, а Оленці не поталанило з балетом… Їх вже нема.
Тільки тоді помітив, що поріг мого під’їзду кривий. Як раніше цього не бачив?
Ні, він насправді рівний. Просто дім стоїть на пагорбі. З одного боку цоколь вищий. Тому й здається, що поріг перекошений. Власне, як й наше життя. Все нібито ж правильно. Навчання, кар’єра, побут… А найцінніше – проґавив.
Справа в тому, що моя вулиця дитинства – це частина Малої Хортиці. Тої самої, де була започаткована Перша Запорозька Січ.
Тепер Мала Хортиця затоплена озером ім.Лєніна, що перед греблею Дніпрогесу все того ж ім.Лєніна. А колись тут був острів. Тобто час від часу він був островом – коли піднімалися води Славутича. А зазвичай – правим берегом. На архівному фото видно – під час війни, коли совіти підірвали греблю, вода привідкрила Малу Хортицю.
Байда-Вишневецький спорудив свій замок за кілометр звідси. У 1552-1556 роках. А у 1845 році під час весняної повені сильна вода вирвала ту частину берега і утворився острів, який тепер називають – островом Байда, а ще чомусь – Мала Хортиця.
За назвою річок територію правого берега йменують: Верхня Хортиця, Середня Хортиця і Нижня Хортиця. Там, де будувався князь Дмитро Вишневецький – Середня Хортиця.
А легендарна Мала Хортиця – нині, як уже я сказав, майже вся затоплена. Певно, навмисне її назву перенесли на острів Байду, щоб стерти з лиця землі будь-яку згадку про козаків. До речі, й назву Великий Луг, який затоплений Каховським водосховищем, теж перенесли – тепер називають територію, що значно вище по Дніпру.
На Байді є залишки замку Вишневецького. Втім, екскурсії не проводять, острів належить металургам. Там база відпочинку – гучна музика типу шансон і нескінченні п’янки.
Про справжню Малу Хортицю я ще в дитинстві знав – дідусі розповідали. Звідси видно Кічкаську переправу. Колись це було чи неєдине місце за порогами, де переходили Дніпро. Через Кічкаську переправу пролягав Чумацький шлях. Через Кічкас кочівники гнали ясир – полонених наших земляків, молодих і вродливих хлопців і дівчат. І не тільки для того, щоб навернути їх у свою віру, змусульманити і розплодити яничар. У кочівників були свої, меркантильні інтереси. У ті часи процвітала работоргівля. Тож, ясир, у своїй переважній більшості – це товар.
Кічкаська переправа була ще й єдиним місцем, де можна було визволити полонених. Пильнували її з Малої Хортиці. І відбивали тут, на правому березі.
Від замку Вишневецького – це не зручно. Далеченько. А, крім того, за лісом і високими горами та скелями.
На лівому березі, за Кічкоською переправою, бої велись рідко. Адже, буквально за 30 кілометрів – річка Конка (Калка), кордон з кочівниками.
Той ясир, який кочівники зуміли відстояти у бою і провести через Кічкаську переправу, швидко гнали до Безчесної Могили, де уже ніякі запорозькі козаки їм не загрожували. Зупинялися на ніч. Тому й Могилу назвали Безчесною – тут земля устелена кістками. Дівчата та хлопці, щоб не бути зґвалтованими та не потрапити у рабство, кінчали життя самогубством…
Колись довкола Безчесної Могили стояли хрести. За совітів розорали під сільгоспугіддя…
Малу Хортицю, Дніпрові пороги і Великий Луг – затопили, Кічкас – перетворили на індустріальний комплекс… Краєвидом, що на фото, закінчується вулиця мого дитинства, а з нею й історія… Знаю, озиратися не добре. Але я не можу без того, щоб не повертатися у минуле.

Коментарі