У хмелю


На Хортицю зміг потрапити аж в одинадцятій… Але ж я люблю Сонце – коли воно палить до нестями. Спускаюся в яр, як у піч. А піднімаюся на гору – вітер з жаром, ароматизований пахощами трав. І так кілометр, другий – вгору, вниз, з яру на гору.


Хотів мелькнути під свою улюблену стару вербу, до Дніпра. Та все ж таки переконав себе, що варто, як й планував, дійти до хмелю в очереті. Отже, подолати два «тунелі» в очереті, кропиву, чагарники з поваленими вітрюганами деревами. Довелося де навприсядки, де напівзігнутих пролазити.
Повалені верби… Серед них такий маленький. Мені так здалося, що ніби гномик. Дерева старі і великі, лежать, а я попід ними, як ящірка під травою… Вражає.Поки йшов ярами, ще щось думав про роботу та особисте. А під цими поваленими деревами ніби щось з мене зідрало той інформаційний тягар. Як ножем лушпиння з картоплі.До хмелю вийшов уже Гулівером. Виріс.

Коментарі