У довкіллі Зміїної печери завжди багато ящірок.
Буває й гадючки вигріваються на сонечку. Степові, вони коротенькі й товстенькі, сіренькі, не відразу побачиш на стежці – і дуже отруйні, краще не турбувати, самі вони нікого не чіпають.
А ось ящірки – красиві. Крупненькі й зелені. Й спритні такі – шух-шух туди-сюди. Тільки й шурчать травою. Через них ми й бігали в дитинстві на Чорну скелю – подивитися, полюбуватися. Ловити – не ловили. Жалко було безхвостих.
Певно, через ящірок тягне мене на Чорну скелю й дотепер.
Якщо пощастить, з ящірками можна навіть поспілкуватися. Вони ж дуже розумні – гіпнотизують чи щось таке – те, що хочуть сказати, телепатично формують словами у людській голові, треба тільки прислухатися, а потім подумки задати ящірці запитання, і вона відповість.
Я сьогодні «поговорив» з одною.
Присів на камені перепочити неподалік Зміїної печери. Коли відчуваю потилицею ніби хтось до мене звертається. Обернувся – нікого. Знову нібито хтось кличе. Дивлюся, сидить красуня зелена.
Подумки кажу їй:
– Привіт вартовій запорозького Змія!
– Привіт, писако! В Інтернеті добре розбрехав про нашого батька Змія.
– А що, не правда?
– Та правда-правда, все так й є: й три голови, кожна як у добре відгодованого теля завбільшки, і здоровезний, і раз на місяць виходить уночі з печери, і очима світить, і колесом степом катається…
– Так, може, настав час нам познайомитися?
– Якщо й скажу, в яку ніч прийти, ти ж не прийдеш.
– Уночі не прийду.
– Тоді угамуйся!
Далі моя співбесідниця «запитує»:
– Що ж ти все сам і сам? Я тебе тут не вперше бачу. Ходиш, сумуєш…
– Маєш рацію, – відповідаю ящірці. – Стрів був дівчину. Й таку, якби привів сюди, вона також спілкувалася б з вами. Але…
– Яке «але»? Ти ж хочеш зателефонувати, телефонуй! Приводь нам на оглядини. Ми давно мріємо її побачити.
– Ні, телефонувати не буду… Вона запропонувала залишитися друзями. Тож…
– Які «друзі»? Наївний! Вона чекає на твого дзвінка…
– Ні, любо ящірко, досить! Ти занадто багато знаєш…
Я підвівся з каменю.
Ящірка не зрушила з місця. Своїми очками пильно дивиться на мене, засуджує.
– Ні і ще раз ні! Прощавай!
Пройшов повз ящірку. А вона не шурхнула в траву, залишилися на своєму місці.
Чую потилицею ящіркове:
– У тебе, козаче, це тільки початок, повір мені…
– Теж мені, – подумав собі, – циганка-ворожка, віщунка!
Не знаю, чи «почула» це моя ящірка…
І чи була та «розмова» насправді…
Справжнє лише те – що Хортиця сьогодні дійсно пахла медом.
Немає коментарів:
Дописати коментар