Посигнальте й мені!

Минула неділя – перша (після Трійці) була всіх святих, сьогодні – друга, всіх святих землі Української.
Ось, хто такі святі? Пару тижнів тому це запитання задав тещі священика, щоправда, молодого священика. Вона почала щось там філософствувати, розмірковувати… Так й не дійшла до істини.
Мені здавалося, що це знають всі.

Святі – це всі ми, християни. Кожен з нас, над ким в дитинстві (чи не в дитинстві, не має значення) священик промовив: «Охрещується раб Божий такий-то в ім‘я Отця і Сина, і Святого Духа», та помазав миром зі словами: «печать дару Духа Святого», хрестообразно постриг волосся і окропив священною водою – вже святий. Все дуже просто.
Отже сьогодні празник всіх християн-українців: і живих, і померлих – всього нашого українського роду.
Інше питання – чи зуміли ми зберегти ту святість? – чи не розгубили життєвою дорогою дар Духа Святого, даного нам під час хрещення? – чи гідні ми святих людей, яких бачимо на іконах в храмах (вдома і на робочому столі на службі чи за кермом в авто, тепер це модньо)?
Якось давненько… Ну, був у мене вельми гарний настрій… Йшов зі церкви і стрів сусідку, та й дай, думаю, привітаю її з празничком, зі святим Миколаєм… Було 19 грудня. Не встиг слова мовити, як…
У відповідь – якась надмірна злість, очі випучила: «Не вірю, – каже, – я ніякому Миколаю…» і щось там ще подібне.
– А що ви й до церкви не ходили й не ходите, й свічечку Миколаю не ставили ніколи? І Миколай вам гостинці під подушку не приносив?
– Та ходила я й молилася: й до Миколая також… Не допомогли мені святі. Аж поки ось не навернулася в віру…
Тут я й з‘ясував, що вона пріхажанка (не пам‘ятаю) церкви якогось там прішєстія чи щось таке.
А як же тоді щодо першої заповіді – «нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене» та другої – «не роби собі кумира»?
Розумію, люди від незнання перетворюють святих в кумирів. Часто бачу в церкві таке. Стоїть під час служби, і замість того, щоб проникнутися Словом Божим, булькоче щось собі під ніс перед образом святого…
Знову ж таки – все дуже просто. Ми молимося Богові. А святих просимо про молитву за нас перед Богом.
А в своєму житті прагнемо зберегти святість…
Нині дуже модними стали різні релігійні течії. Мій колега, рунвіровець, тепер заморився, а раніше додовбував мене своїми проповідями… Чого тільки не говорив. Приміром, що ім‘я Петро неукраїнське. І що я, як людина патріотичних поглядів, мушу дотримуватися віри наших пращурів тощо.
Ні! Ні й ще раз ні! Довгоочікувані можливості, які я маю тепер, хай поки що й не зовсім такі, як хотілося, та все ж таки тішать душу. Тепер я можу щонеділі і щосвята ходити до церкви. Тепер я не приховую свою християнську сутність. Тепер я без остраху дотримуюсь християнських традицій, як мої діди-прадіди.
Я був зовсім ще малим, але пам‘ятаю, як зносили козацьку церквушку – майже хатку-мазанку з банькою і хрестом на вулиці Запорозькій у Запоріжжі, це в старій частині, нижче Малого ринку. У Запоріжжі всі церкви знесли-знищили і перетворили, якщо не в очаг культури, то в склади… А ця дивом уціліла. Коли її згрібав бульдозер, люди стояли осторонь. Я був з бабусею. Стояли і мовчали. Просто дивилися. Думаю, дивилися так само, з тим же болем в серці, як я тепер дивлюся документальну кінохроніку про храми, які зносили совіти… і на екрані мелькають обличчя молодиків і дівуль, які сміються і навіть регочуть, коли топчуть ікони, зривають хрести і дзвони, підривають храми, а голос диктора бравурно віщає про перемогу свєтлого будущого…
А ще я юнаком і свідомо кілька разів носив червоні троянди в день Собору Пресвятої Богородиці і на Успіня до лаври – разом з іншими клав їх на те, що лишилося від Св.Успінського собору – там …ніби осколок шибки стояла стіна і від неї по обидва боки – щось трохи вище фундаменту, цегельні залишки від храму. Ось на ці цегельні залишки дуже рано люди викладали червоні троянди, а поряд ставили запалені свічки…
Ще багато чого такого про себе міг би розповісти. Тож, як після цього всього і з якого переляку?! я …подамся в рунвірівці чи свідків якогось там прішєствія, щоб, пританцьовуючи, під бубон як папуас співати «Отче наш…»
…Сьогодні в проповіді священик розповів ось таку історію. Чоловік їхав на авто, дивиться обіч дороги стоїть хатинка під очеретом, а над тином вивіска з написом: «Якщо ти щасливий, посигналь!» Чоловік посигналив й поїхав далі. Їде й розмірковує, чи щасливий він… Вирішив повернутися, глянути, може, хто пожартував, і в хаті нікого немає.
Зайшов до хати. Його зустрів старезний, кволий дідусь.
– А ви щасливий? – запитується у літнього господаря.
– Ось ходімо, – запрошує дідусь дорожнього гостя до іншої кімнати, – я тобі доведу.
А в іншій кімнаті у ліжку лежить старенька. З‘ясовується, вона все життя прикута до ліжка. Бабуся й каже:
– Синку, я щаслива, і дід мій також. Коли ми чуємо, як проїжджаючі машини сигналять, тож теж відчуваємо щастя.
Певно, всі святі люди – щасливі.
«Якщо ти щасливий, посигналь!»

Коментарі