Пані лікарка

Моя мама.
В училищі, зробила перманент.
Добре, що встигла сфоткатися, бо педагоги змусили змити і заплести косички…

У 1953 році Запорізьке медичне училище вперше й востаннє набрало на курс акушерок чотирнадцятирічних дівчаток.
Серед них була і моя мама.
Якщо точніше, то мамі було без двох місяців чотирнадцять…
Закінчила сьомий клас і – в науку.
Як мама розповідає, батько посадив її на бричку із сіном і повіз на вулицю Дзержинського. Там з одного боку – мед., через вулицю навпроти – пед.
Дідусь зупинив коня посеред дороги і каже:
– Ось, доню, одне, а он друге училище. Ким хочеш стати: вчителькою математики чи лікаркою?
– Тато, ви ж знаєте!
– Так, знаю. Проте, тут і зараз хочу почути від тебе: вчителькою математики чи лікаркою? Кажи!
– Лікаркою!
Дідусь розвернув коня у двір медучилища.
Там залишив сіно. Такою тоді була одноразова плата за навчання. І обов’язкова для всіх.
Потім винайняв майже поряд з училищем квартиру для мами, бо далеченько від дому.
І у мами розпочалося самостійне життя.
Чому лікаркою?
Все дуже просто.
Дідусь повернувся з війни інвалідом – з покаліченою лівою рукою та вирваним снарядом боком. Руку йому хотіли ампутувати, казали, мовляв, бездієва, «не жива» – дідусь не дав. Все життя носив чохол-рукавицю, щоб не шокувати сторонніх.
Бабуся дуже хворіла…
Мама мріяла – і своїх батьків, і всіх родичів вилікувати, щоб були всі здорові й щасливі. Ось тому й пішла у лікарки.
Крім того, в сім‘ї троє дівчат, мама – старша, і на неї покладали надію, що вивчиться і допоможе молодшим здобути освіту, стати на ноги… Власне, так воно і сталося.
Мама на відмінно закінчила училище і (у 1956 році) поїхала поступати до Станіслава. Тоді він був ще Станіславом. Хотілося їй вчитися у медичному інституті саме Станіслава. І вчилася б, якби не указ Хрущова – «випускникам училищ відпрацювати п’ять років».
За направленням медучилища мама потрапила до Запорізького кінзаводу. Фактично, до району, на території якого був цей кінзавод і де розташовувався, якщо можна так сказати, пологовий будинок – хата-мазанка.
Крім хати-мазанки, у маминому розпорядженні була ще й «карета швидкої допомоги» – бричка з конем. Бувало, що до хворих навідувалася й просто на коні без брички.
Мама була єдиним медфахівцем в районі, тож приймала не тільки породіль, а лікувала всіх і від усього. І люди шанобливо називали її: «Пані лікарка, Віро Іванівно» – це вісімнадцятирічну дівчину!
А вісімнадцятирічні того часу – зовсім не такі, як тепер. Мама каже, що все б нічого, але їй було дуже соромно читати лекцію, яку зобов’язали за планом, про статеві стосунки і профілактику статевих венеричних захворювань – дядькам і тьоткам, досвідченим практикам в цьому ділі, – коли сама про це знала лише теоретично з книжок.
У будь-якому разі, за п’ять років у маминому «пологовому будинку» – хаті мазанці – жодна жінка і жодне немовля не підхопили жодної інфекції. І мама цим пишається, і дивується, чому зараз, скажемо так, проблематичні сучасні пологові будинки.
Коли я їздив у відрядження у ті краї – і проговорився, що син Віри Іванівни, – мені влаштували прийом, як королю… Розповідали, показували, вихваляли маму, знайомили з «дітьми», яких моя мама «породила»,.. а ще розповідали про маминих «дітей», які пішли по її шляху і також стали медиками.


Мама і її медперсонал – санітарки (найдосвідчені акушерки без будь-якої освіти).


І це моя мама – спортсменка, гімнастка. Мама й тепер щоранку продовжує вигинатися у всі боки, також і «на мостик» стає, а завершує гімнастику холодним душем.
Зараз моя мама – лікар вищої категорії, продовжує працювати …в приватній клініці. З диспансеру я її вициганив, бо вона там була уже мамонтом – старіше за неї нікого, а молодим треба давати дорогу.

Коментарі